— Ви мені, як рідна мати! — обертається вона з щирим серцем до свекрухи: — скільки-то ви горя на своїм віку звідали!.. Чи то ж то й Чіпка усе те терпів, мамо?
— Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала… і він дознав, почім ківш лиха!
— Через те ж він і смутний такий, того й нерадісний завжди… От я: зросла в доволлі та в розкоші, нічого того не знала… завжди весела, співоча…
— Дай, господи, співати — не дай тільки плакати! — одказує радо Мотря. І не налюбується й не навтішається невісткою.
Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова, квилить та стогне, у вікна стукаючи кім’ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години, — тільки старим людям не спиться — ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та охаючи, — болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови, — тільки у таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце…
«Що воно за знак? — думала вона: — така багачка, вродлива, а покохала такого убогого?.. Хай і покохала — молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок у око, — не встережеться, як і покохає… Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися… Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається… Та хіба трохи без кохання береться?.. Рідні заборонять, коли спізнається
нерівнею… А тут і рідні нічого… Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті у його руки й голова неабияка… То що ж? все ж таки нерівня!.. Перші, кажуть, любощі — дурниця… А прохолоне серце — підуть докори та перекори: ланець, голодрабець!.. А може, вона не така… Здається, Галя добра… От же мене й не кохає, а як жалує! Ох боже, боже! пошли їм щастя, господи!.. Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю… Я вмру; їм: жити… хоч би ж хоч умерти спокійно!»
Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне, — підплили хмарки угору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець — розвіяв… Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя… Мотря більше раділа, ніж журилася, і весела поглядала на дітей, як вони голубились.
А вони справді — як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, — вже вона коло його, коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, — він з рук хапає, щоб їй легше було.
— Галю! найми наймичку, — каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники вергаючи. — Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, і коло печі, й коло шитва, — та все одна, все сама.
— Наймичку? — питає, здивувавшись, Галя. — Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!
— Пожалкуй себе, Галю, свого здоров’я…
— А що моє здоров’я? Хіба ще не викохала та не виростила, у матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода… Ти замолоду натерпівся всього — поживи хоч зо мною в доволлі… І яке воно тобі те щастя здається, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини… Ні, не треба… Не хочу я наймички!
Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя…
— Доле моя! щастя моє! — пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. — Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, — як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди… опускалися в мене дужі руки, закривалися очі… я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити… Ти — як зірочка зійшла над моєю задуреною головою — і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..
— Галю! — трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. — Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!
— Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому — нічого…
— Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то! чи не самі люди, бува, й винні?..
— Та, може, й вони трошки… Якби можна. Чіпко, то я б їм свого уділила… Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то морозом обсипле… Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю…
— Ти, Галю, добра… Ти — жаліслива, — казав Чіпка, обнімаючи її, а у самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину… — Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хіба одні ми?.. Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя… І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить… усім воно чуже, не рідне… Кому воно своє?.. кому — не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?! Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою…