— Ось так, Джонні, буде о’кей!
Внизу, коли ми підійшли до нашого б’юїка, на лобовому склі, як і слід було сподіватись, уже білів наліплений тікет — привіт від тутешньої поліції, добре знайомий усім водіям квиточок, згідно з яким ви маєте заплатити штраф за неправильне паркування, тобто за те, що поставили машину там, де стояти їй не дозволено.
Ліда нахмурилась:
— Уже встигли…
Мигцем проглянувши зірваний тікет. Заболотний недбало долучає його до цілої колекції інших тікетів, жужмом запхнутих за щиток від сонця, — їх вони з «місіс Заболотною» чимало нахапали десь у минулих поїздках, бо, як насмішкувато пояснює мій друг, все чомусь їм рідко вдається запаркуватись, не порушуючи правил.
Сіли й поїхали.
— А люди славні, — серйозним тоном каже Заболотний, і ми ще раз озираємось, востаннє скидаючи поглядом пікетниць, мальовничу групу тих живих страйкуючих мадонн, чиї помахи рук, доки від’їжджаємо, привітно тріпочуть нам від центрального входу музею. Постаті пікетниць все далі й далі, вони швидко зливаються, тануть між колонами Art Museum, цього сірого величезного храму мистецтва, одягнутого в шати камінної пишності. З відстані бачимо знову лише помпезний фасад його з написом: «Art Museum», з барокковим ліпленням, до, розсипавшись по фризах, античні воїни в шоломах, в туніках стільки вже літ у войовничій напрузі ведуть свій нескінченний двобій.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПЕРЕД СВІТЛОФОРОМ
Мне бы дорога теперь да дорога, в дождь, слякоть, через леса, через степи, на край света.
Гоголь
ХУДОЖНИК РАНКОВОЇ ЗОРІ
Безіменне він жив. Його в нас так просто й звали: Художник.
Ніхто не знав, звідки він приходив у нашу Тернівщину й куди потім зникав. Вічно був у дорозі. Чули ми тільки від Андрія Галактіоновича, в якого Художник деколи зупинявсь, що за молодих літ цей дивний для нас чоловік навчався в академії, був у дружбі з Рєпіним і Куїнджі, а котрась із його ранніх картин нібито навіть була відзначена золотою медаллю на виставці в Парижі. Місячне світло вловив, як ніхто, потім і сам не міг своє досягнення повторити…
Золота ера промайнула для Художника рано, після чого •тяжко пережите нещасливе кохання чи й ще якісь житейські незлагоди повернули його в наші краї. І ось уже ми бачимо, як він мандрує звідкись польовою доріжкою в зім’ятому, старому капелюсі, в забрудненому плащі, плеската скринька з художницьким причандаллям теліпається через плече, а непроникливе, з суворими вусами обличчя його осяває ранкова зоря. Все якось так випадало, що вона йому світить навстріч — із-за Чаполочевої гори, із-за наших тернівщанських глинищ-яруг.
Доводилось бачити, як, блукаючи по наших балках та байраках, придивляється він до всього, що там росте, а надто ж до того, що барвить. Не минав своєю увагою рослини найнезавиднішої, хай то була бузина чи цибуля, чистотіл або ж навіть всюдисущий отой паслін… Вдивлявся. Уважно розтирав пальцями на долоні сік із бадилини чи з ягідок. Шукав таких фарб, щоб не линяли, не боялись часу. Зовсім нелинючих. Вічних! А щоб не линяли — для цього нібито треба ще й доброго, якогось особливого, найчистішого воску… Так Художник опинився на Романовій пасіці, де потім йому й зародилася думка змалювати Надьку…
Згодом у Ковельську, коли Художник показував у своїй панедбаній комірчині Надьчин портрет, ми одразу впізнали її — така була схожість усмішки й вахилу голови, вроджена граціозність, неповторне сяйво карих очей…
— Ось моя Мадонна, — сказав він тоді, добуваючи картину з якогось мотлоху, і враз, як од сонця, стало світліше в його комірчині-хижці, де по кутках висіли тільки порожні клітки без птахів.
Але це буде значно пізніше, а спершу, коли Художник став з’являтися в наших степах, ніхто і уявлення не мав про його можливості, хоча для нас, дітлахів, у його особі справді було щось незвичайне, починаючи з того йото забродженого, що аж шумів від сягнисюі ходи, плаща… Бо ж піхто в Тернівщині одягу такого не носив, .бачили ми лиш сіряки, кобепяки, свитки. та лвередидта в. царських піитгел’ей бекеші, а тут раштом людасви и такий хламида…
Відомо було нам від Андрія Галактионовича, що Ху-дожник котрим уже рік носить у добі нездалаяну пристрасть — зтайти, що задумав! А птужаїє вид якихось диво-фарб, таких, щоб не вицвітали, не полили и не блякиви від часу, зберігали б вічну свіжість, сокавивастъ, чистоту тостів післядощової райдуги… Одве слева, булш б як живі! Хуторяни часом робили з нього посміхавичось: «Гей, ладе маляр, коли вже ви па шапку собі рокиветесь, закинете отой скапелюшений катхелки, ще на ньому й погана курка не захоче гніздо мостити?» Художник на їхні поглумки не зважав, він знай шукав своє, бувши певен, що ось-ось, ще трінь-тріптечки — і йому неодмінно відкриються оці диво-фарби, знайде їх хоч би й тут десь у наших краях, серед цих будяків та лопухів, видобуде силу барв із нашої хай і небагатої росліп шості, може, навіть з лободи, а пелюсток маку, чи пасльону, або ще з чогось найзвичайгінького, і засвітяться вони у нього в-під пензля подібно до славетних органічних фарб стародавньої Індії, — блакитнімуті, небесни або заграють, запалахкотять цвітом першої зорі! Адже все це в нас є — і пасльони густо-сині, і жовтогарячі соняшники та цвіт гарбузів по вгородах, і зоря світанкова, і маків рожевий цвіт, і неба небеспісті, над цілим степом — все є, зумій тільки видобути з наших полів та з небес, зі всієї природи оту красу, яка ніколи б не злиняла, яка б віно жила, бувши вміло перенесена — та ще й з бджолиним воском — на густе, з тернищанських конопель тка-де— полотно!