— Софійко!!
— Таки впізнав…
І гіркий усміх поповз їй по устах, скривив болісно все обличчя, на мить зовсім зістаривши його.
Такою тоді постала перед нами Софійка… Не до того було, щоб з’ясовувати на цій стежці взаємини.
— Ану-бо, дозволь!
Заболотний найперше вивільнив Софійку з-під в’язанки, відсторонив її різко, майже сердито, а сам, нагнувшись, звелів мені піддати, і вже мокра трухлява копиця опинилась у нього на плечах.
Так з тією копицею на своїх золотих майорських погонах і промарширував через усю слободу, через балку до батьківської хати у глинищах.
Всю ніч просиділи ми тоді втрьох за розмовою. Осіння негода за вікном глухо шуміла вербами, дощ стікав по шибках, і голос Софійчин теж наче стікав тихо, сумовито… Мати померла. Батько так і не повернувся, і ніякої вістки про нього, хоч подавала запит навіть у Міністерство залізниць, у відділ кадрів… Брат влаштувався працювати на Вузловій, а Софійці, після того, як госпіталь виїхав, запропонували школу, і ось вона опинилась тут…
— Кажуть, ти й донором була? — питав її Заболотний.
— А що такого? Багато ж було… В госпіталі до мене так добре ставились. Один офіцер, коли виписувавсь, навіть сватався… — її усмішка при цьому вийшла зовсім гіркою, негарною.
Софійка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже сторонньою, відчувалося, що вона не боїться виставити себе перед ним у невигідному світлі, певне, вважаючи, що її вже нема для нього і те, що між ними було, також не існує, і ніколи його не повернути. Відчувалось, що вона ще й зараз тяжко переживає втрату матері, не вдається ще подолати їй свою теперішню самоту, признавалась, що тільки й відради, коли Ялосоветка вдома, але ж це не щодня буває, ось і зараз зосталась ночувати на фермі, бо ходити звідти далеко, та ще така грязюка, а в Ялосоветки досі нога болить після тієї пригоди в глинищах… Розповіла співчутливо квартирантка, як Привалило Ялосоветку, коли глину брала, і що зовсім випадково люди врятували її, — першими діти помітили, що коняка з возом біля глинища стоїть, а з людей нікого нема. Якби не діти, то, мабуть, не скоро догадались би кинутись, а так встигли, відкопали, хоч і ледь живу… Ціла гора глини на неї зсунулась, аж не вірилось, коли добули з-під завалу: стільки в землі людина пробула — і все-таки дихає…
Заболотний, слухаючи про сестру, невідривне дивився Софійці в обличчя, в оті її небесно-сині, вдивлявся, мовби відшукуючи в них якісь знаки, вловлюючи якісь змигки, що додались би до її слів і щось для нього важливе підтвердили б. Коли Софійка поправляла гнотик у мигавці, Заболотний уважно стежив за її маленькою струдженою рукою, потім знову поглядом ніби щось шукав в Софійчиному обличчі.
— Погана я стала? — зненацька запитала Софійка, вловивши на собі цей настійливий погляд, і усміхнулась тим своїм гіркуватим, як від терпкого терну, усміхом. І сама ж відповіла: — Горе нікого не красить… А ось ти не дуже й змінився, — додала вона, хоч і не посміла дивитись в цей час на нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокійно, мовби відсторонено так, наче перед нею був один з тих багатьох, кого вона доглядала в госпіталі, а тепер він ось уже виписаний і йому дорога своя, а їй — своя.
— Так от, — раптом нахмурився Заболотний, спідлоба глянувши на Софійку. — Поїдеш зі мною.
Перша її реакція була — сполоханість, переляк. Щирим страхом і розгубленістю розширились їй очі. Що він каже! Хіба таке може статись? Заїхав на хвильку, десь там він вчиться в дипломатичній, має свою, в усьому визначену дорогу, і раптом таке почути від нього…
— Згарячу це ти… Не подумавши.
— Ваші вагання, товаришко донор, тут ні до чого. Він ждав ще від неї слова, а вона німувала вся в роз-бентеженості, а за вікном так тужно шуміло осінню, вітром, дощем, завівало звідти такою негодою на цю маленьку хатину в глинищах з її теплим каганчиком… Софійка сиділа понурившись. Потім підняла голову, очі, налиті болем, стривожено синіли, і, здавалось, чути було сполоханий стукіт серця, що вискакує їй із грудей…
— Ні, Кирику.
— Яке може бути «ні»?
— Кажу ж: це ти згарячу. Він аж спалахнув:
— За кого ти мене маєш? По-твоему, тільки ти ждала?..
— Я вже й не ждала… Ждала душа.
— А моя ні?
Софійка невідривне дивилась на Заболотного. І враз:
— Нащо я тобі? Глянь, якою я стала… Звелася ніна-що… Ніяк із хвороб не вилізу…
— А медицина нащо? Крім нашої, е ще й індійська, тібетська… На світі є лікарі, незгірші за наших шептух та знахарох, що переполох колись так впевнено нам, малим, виливали, — тим-то й страху не знає Тернівщина.
— Тобі жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе.
Сама ніжність була тепер в її погляді, бездонна глибінь ніжності, дівочої, вдячної.
— От і поїдеш зі мною, — рішуче сказав Заболотний.
— Бути тяготою, баластом… Ні. Ти ось який, груди в орденах, а я… Чи пара я тобі? — І навіть пожартувала: — Бо ще й на тебе заяву напишуть: сокіл повітряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а дружину собі окупаційну взяв…