Цього вечора згадав він чомусь робітфак, нашу студентську юність в парусинових черевиках. О, як ми їх нафабрювали зубним порошком перед тим, як іти в гуртожиток до дівчат!.. Згадав і той день, коли ми, здаючи норми ГПО, пішли стрибати з парашутної вишки.

— Як я ждав того дня! — ожвавлюється мій друг. — Стою на вишці, весь у лямках, зібрався з духом… Готовий до стрибка, роблю крок назад, щоб розігнатись, і раптом чую: «Пішов!» — і стусан у спину! Це той інструктор-мурло вирішив, що я злякався, тож і турнув іззаду, щоб піддати хоробрості! На очах у дівчат зробив мене страхополохом!.. Образи тієї досі не можу йому забути. Ах, мурло ж, ах, дубина! — з усмішкою лається Заболотний. — До нього навіть не дійшло, що позбавив мене щастя з власної волі, не з чиєїсь принуки, кинутись у повітря, пережити свято духу, перше блаженство польоту…

— Чи не на зло йому й льотчиком став? — кажу Заболотному жартома.

— А що ти думаєш? Може, й це мало значення, — не прийнявши жарту, відповідає він. — В усякому разі, саме після того конфузу я негайно записався до аероклубу.

— І ось відтоді, можна сказати, в польоті… Добре ж у цілому склалось у тебе життя.

— На долю не скаржусь… Пройти крізь жорна літ, витримати всі перевантаги, о, друже, ми а тобою знаємо, що це таке… І мене дивує не те, що буває людина знівечена, викривлена, збита з ніг, дивує інше: як, незважаючи ні на що, всупереч всьому тому, людина зрештою знаходить в собі сили знову піднятись, видобутись з-під тих жорен, зводиться, випростується душею й тілом і знову припадає до того істинного джерела, чистого й світлого, яке тільки й робить її людиною…

— Всього, всього нам дісталося від життя, це правда, — кажу. — Багато чим можна гордитись, а про щось би хотілось, може, й забути… О, якби молодість знала!..

Заболотний мовчки дивиться в стелю, заглиблений у власні думки.

— Це так, — чую згодом його, — і польотів було, і приземлень… Часом сміялись над тим, над чим не треба було сміятись. Вклонялись тому, що було не варте поклонів. Крізь які хащі блукань, засліплень доводилось продиратись людям нашого покоління, а що не кажи, рух ішов таки ж по висхіднійі До прозріння, до істини вів, чи, образно кажучи, до відкриття кожним своєї Мадонни…

— Снаги додає пізнання. Та тільки ж літа біжать… Бачу, й ти втомився?

— «Жить на пределе» — ти чув такий вислів? — після мовчанки поглянув на мене Заболотний. — Було таке motto в ужитку серед хлопців нашої ескадрильї. Весь час перебували в найвищій напрузі, на грані, на межі.

— Десь я читав, що ні в кого з фронтових льотчиків під час польоту не зафіксовано інфаркт… Ти як вважаєш — це відповідає істині?

— Принаймні я не пригадую в нас жодного такого випадку… Навіть тяжкопоранений, навіть поранений смертельно — і той кінець кінцем дотягував до аеродромного поля… Вмирали після, але не в польоті.

— Отже, наука могла б сказати, що в польоті людина межує з безсмертям?

— Жарти жартами, а доки летиш, напруга нервів справді, видно, така, що її не просто здолати… І загалом у людині багато загадкового… Якщо вірити йогам та льотчикам фронтовим, — посміхнувся Заболотний, — людина мае в собі потенціал можливостей просто-таки фантастичних, до глибини ще ніким не досліджених…

— Соня казала, що після тієї японської аварії тобі було заборонено літати? Навіть у ранзі звичайного пасажира?

— Торік під час відпустки вперше прорвався в небо! Можеш уявити, як це льотчикові після тривалого нелітан-ня знов опинитися на борту, хай це всього лиш АН-24… Так себе відчув — ну, справді ніби вперше. Співати хотілось, єй-же-єй… Ще й не злетіли, а вже струменем повітря погнало, бачу, як вітер жене, хвилює під крилом аеродромну траву… «Соню! — кричу. — Дивись!», — а вона тільки сміється… До речі, як це вона там, вірна моя Хранителька?.. Дозволь потелефонувати.

Розмовляючи з Сонею по телефону. Заболотний час від часу хмуриться:

— Знаю, знаю, голубко… Все буде гаразд. Про зміну рейсу мені ще вдень в секретаріаті сказали. — І, поклавши трубку, різко обернувся: — Лечу ж! Замість би додому, лечу на чорний континент.

Для мене це була цілковита несподіванка. Адже останні дні тільки й мови було, що Заболотні, вже вибувши тут своє, ось-ось мають повернутися в Союз, додому, до тих своїх міфічних бджіл, що завжди викликають усмішку присутніх, і раптом…

— Це остаточно?

— Обговоренню не підлягає. Місія конче важлива. Мені, зрештою, не звикати: політ так політ, а от Соню жалко, — каже Заболотний, — вона зовсім уже настроїлася додому. Дружинам нашим взагалі дістається… А через них уже й нам… Коли довго доводиться перебувати у відлучці, у якомусь відрядженні, то найбільш дошкуляє тобі все-таки це: а як вона там? А що з нею? Надто ж коли в таку яму попадеш, що й зв’язатися з домівкою неможливо, ніякої звістки не маєш… Ось тоді, мабуть, най-гостріше відчуваєш себе моральним боржником перед нею, перед найближчою для тебе людиною. Все життя вона присвятила тобі! І здібності, й сили, і щедрість душі, вміння, турботливість — все віддала тобі й дітям, па все пішла, від чогось, може, омріяного відмовилась, щоб кочувати з своїм вічним мандрівником, ділити все, що на його долю випада.