Тамара уважно розглядала цю людину — людину, що від хлібів. Сила і змореність. Тиха, мужня статечність. Бруд поту на посрібленій скроні, сіра пилюка на сірих бровах, а під ними небесна блакить очей, щойно перед цим сторожких, а зараз чимось звеселених, — видно, його вже не дратує, як першої миті, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа із траси… Яку душу таїть у собі ця кострубата закіптюжена постать, що так природно вписалась в розлите світло степів, в цю прозорість повітря?
— Чого ви так дивитесь? — спитав незнайомець, відчувши на собі вивчальний Тамарин погляд. — Живого комбайнера не доводилось бачити? Так оце він перед вами, натуральний, як є. Напарник пішов у загінку, а я вирішив: дай трохи посиджу, дух переведу.
— Творець хліба… А я ваш спокій порушила… Пробачте.
— Нічого. Ми звичні. Оджнивуємось, тоді відіспимось, а зараз… Бачите, скільки ото білих паляниць розкидано по степу — треба ж встигнути позбирати їх вчасно…
Тамара кинула звеселілий погляд у простір, мовби й справді сподівалась там побачити оті його паляниці… Величезний лан, аж наче припалений, гущавінню чистої пшениці тиснеться до самої лісосмуги. Лита мідь колосків стоїть сухо, безшерхітно. Де-не-де в глибині лану пшеницю покрутило пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землі, як її там і взяти комбайном…
— Скажіть, вас нікуди звідси не тягне?
— А куди? За довгим карбованцем? Декому подобається бути літуном-перекотиполем — діло його. А котромусь більше до душі триматися кореня. І син мій такої ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищі льотчиків цивільної авіації, але й він збирається повернутись — підживлюватиме хліба. Звісно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це літо. У нас ще нічого, ото тільки подекуди покрутило в куделі пшеницю, наче відьми там танцювали, а на третій бригаді цілий лан «аврори» за ніч буря поклала… Отам з комбайнами намучимось… Буря з градом, та ще град нічний — ви чули коли-небудь про таке?
— А що — це рідкісне явище?
— Щоб град уночі? Та ніколи такого не бувало! Навіть старі люди не пригадують. Голова наш і в академію запит подав: звідки цей град уночі? Які причини? Невже що в космосі дірок наробили?
За безміром хлібів, за мерехтючим від сонця океаном повітря ледь помітно проступають з глибини обрію хмари, купчасті, сріблясто-перламутрові, до краю наповнені світлом.
— А там он знову хмари, — застережливо кивнула в той бік Тамара. Вона щойно їх помітила.
— То не страшні. Ті лиха не несуть. То добрі хмари… Отак стоять собі і стоять та тихо світяться до степу…
— Мов гірські вершини… Ваші степові Арарати…
— Ми їх у дитинстві називали «діди», — зненацька почувся голос Заболотного, що, продершись крізь лісосмугу, саме наближався до них.
Механізатор здивовано озирнувся на прибульця і чомусь навіть зрадів його репліці.
— А в нас їх і зараз називають «дідами», — приязно сказав до Заболотного. — Земних дідів мало тепер, на фронтах полягли, а там ще зостались, — кивнув він угору.
— Славні «діди», — не приховував захоплення Заболотний і, зупинившись поруч з Тамарою, задивився на ті біліючі за розливом хлібів хмари. Обличчя його буде зараз якесь просвітлене, наче й на нього падали сяйвини від тих далеких степових Араратів.
— «Діди» і «діди», — посміхнулась Тамара своїм співбесідникам. — От уже ви й знайшли спільну мову.
Якась пташина, сівши на вершку шовковиці, крикнула звідти неприємно, сердито.
— Чого ти нервуєшся? — обернулась до неї Тамара. — І як тебе звати? Чи не зозуля?
— Ракша, — пояснив Заболотний.
— Тепер і зозуль поменшало, — знов перевівши погляд у степ, мовив механізатор. — Торік одна поселилась у наших плавнях, так до неї з траси цілі екскурсії: скільки навіщує, скільки кому літ накує? Збирались навіть кемпінг біля тієї зозулі відкрити…
— І, звичайно ж, поряд з кемпінгом ресторан «Ку-ку!»? — додав Заболотний, і обидва вони засміялись.
Підійшов Дударевич, діловито доповів Тамарі, що «мустанга» її вже підковано, все о’кей, можна рушати далі. Однак вона ще пристояла, стежачи, як щось схоже на величезну цикаду, з’явившись з-під обрію, поволі, з віддаленим гуркотом рухається в цей бік… Комбайновий агрегат дедалі виростав, наближаючись, з сухим дзвоном ішов загінкою.
— Оце ж мій, — сказав до Тамари механізатор і, спустившись з горба, досить легко, як на свою огрядність, рушив агрегатові навстріч.
— Хай щастить, — побажала Тамара йому навздогін.
— І вам, — кинуто було у відповідь на ходу. Відчувалось, що вже увесь він зараз там, біля агрегату, а ці подорожні люди, хоч хто там вони е, від цієї миті одразу мовби перестали для нього існувати.
— Я на нього не справила враження, — сказала Тамара. — Або, точніше сказати, справила невигідне враження.
— Ви можете й помилятись, — заспокійливо мовив Заболотний. — А взагалі, хто ми йому?
Сіли в машину і тільки рушили, Заболотний — раптом до Дударевича:
— Зупини.
— Що сталося?