Якось на барак таки налетіли з обшуком. Ватага шуцмапів нетутешніх — з куща, з кущової поліції. Перерили все. Найшли під нарами купу вівса — якісь бджоли його наносили. Взимку багато хто з хлопців одержував наряд на роботу в зерносховище. В напівсмерках величезного безвіконного приміщення, де повно куряви, гуркоту віялок та трієрів, з ранку й до ночі сновигають постаті в шинелях — з лантухами, з лопатами, задихаючись в холодній шорсткій куряві. Шугають десь аж під стелею по сипучих ворохах, по вівсах та ячменях, провалюючись у текучі ями по пояс. Зате ж як повертаються увечері до барака, то з-за халяв, із пазух, із-за комірів кожен витрушує по кілька пригорщ зерна, і якщо вартові присутні прії цьому, то й перед ними є виправдання: саме понабиралось, по пояс пірнаєш в тому зерні, нічого це бачиш, остюками очі пороз’їдало… Вартові дивились на це крізь пальці, бо їм з роздобутків теж перепадало чиншове, а решту хлопці збирали, зсипали в кутку під парами, і то вже був їхній спільний неподільний фонд.

Під час обшуку шуцманн, сопучи, ретельно греблись у вівсові, але за самий овес нічого не сказали, — видно, шукали чогось іншого. Погреблися й пішли ні з чим.

І тієї ж ночі з’явився в бараці Випадковий Випадок.

— Це нам пересторога, — сказав, вислухавши все. І ще сказав, що треба когось відрядити до міста. Власне, не до самого міста, а ближче трохи, в селище заводське.

Діло є.

— Мусила б наша зв’язкова піти… Але ж її нема. — Прісю, сестру свою, він мав на увазі. — Хто піде?

Шаміль зіскочив із пар:

— Я. Тільки я!

Бо все, що було з Прісею зв’язане, мав він взяти на себе, нікому цим не поступиться… Саме так його й зрозуміли.

— Гаразд, підеш ти, — сказав Байдашний, старший цієї ради, що відбувалась при блиманні каганця.

Хлопці з барака теж дали свою згоду, і Шаміль розумів, як багато їхньою згодою сказано. Що під силу тобі це ризиковане завдання. І що повністю тобі довіряємо. Довіряємо все наше потаємне, навіть паші власні життя. Адже поручимось за тебе перед вартою і перед конторою, поручимось, що ти неодмінно повернешся, бо всі ми залишимось тут за тебе заложниками. Отже, ти не маєш права навіть загинути в дорозі. Ти мусиш повернутись хоч мертвий!

Як на ці неповні часи, безмірно далеко було воно, те голодне, стероризоване місто. Доведеться йти через села, де лютує поліція, беззаконним іти по незвіданих дорогах цієї холодної, похованої в снігах окупації України. Можеш наткнутися па облаву, сто разів можуть затримати, схопити тебе, адже всюди зараз хапають таких, як ти. Озброєні, п’яні посіпаки можуть на місці десь тебе прикінчити в кучугурі і ні перед ким не будуть за це відповідати, бо немає тут зараз ні тіні того правосуддя, яке б оборонило тебе.

І все ж Шаміль був майже радий, що йти випадає йому, що товариство зупинило на ньому свій вибір.

Самі товариші наступного дня й споряджали його в дорогу: роздобули десь сіряк поруділий і заячу шапку з вухами.

Льоінка-костромець свої теплі онучі віддав. Вівса йому в шаньку насипали, Рошетняк ще й пожартупав:

— Як рисакові, вівспчка тобі ярого, сухого… Проміняєш досі, у дорозі… Може, на щось гаряченьке, іцоб не замерз.

Домовились з вартовими про міру хабара. Через агронома вициганили Шамілеві в конторі навіть довідку якусь жалюгідну, з розмазаною печаткою. Що є він, мовляв, робітник цього маєтку, відпускається провідати родичів, що й засвідчується. Агроном, який сам підписував довідку, добре знав, що родичів тих міфічних в природі тут не існує, тому й вважав за потрібне з свого боку попередити Шаміля:

— Папірець мало чого вартий… Найкраще взагалі тим людохватам на очі не попадатись.

Шаміль усміхнувся:

— Я вірю в свою зорю.

Удосвіта третього дня вийшов з барака. Ще тільки розвиднялося, як він уже минав найдальшу степову лісосмугу, що була межею маєткових земель. Вирослий у країні сонця, вигрітий теплом підсонячних скель, повитих лозами виноградними, опинявся тепер віч-на-віч з безмежжям снігів, що обіймали весь простір. Продерся крізь акацієве колюччя лісосмуги, вппужав зайця, що спав у снігу, і вдихнув волю на повні груди. Барак і життя під конвоєм збст’ались десь там позаду, за дротяно-колючим, мов табірним, валом маслин та акацій, і першим бажанням було. бажанням, зболілим до крику: ніколи більше не повертатись! Хай навіть і згинути, але десь отак, невартовапим, у полі, в снігах, під виспіви вільного вітру! Враз наче опали невидимі пута, що стільки часу оплутували його, хотілося кричати від захвату, пити цей вільний вітер. Випростатись хотілося так, щоб дістати рукавицею неба, його кудлатих хмар. Земля тут уже ніби нічия, і небо нічий, і доріг ніяких. Хоча ні: он стовци пішли вподовж большака, що лежить заметений снігом. Там он вибухали ваші міни, осмалюючи сніг, полишаючи на місці вибуху клоччя мундирів… Перейшов большак і відчув себе ще вільніше: біла безвість перед тобою, безлюдність, свобода чи бодай химерна ілюзія її. Тут тільки ти і сніги, ти і вітер! Почуваєш себе молодим, дужим звіром, що вирвався нарешті з клітки, і маєш в своїм розпорядженні цілу планету!..