Влаштували бенкет на честь синового приїзду. Перед тим гості цілою ватагою відправилися в ліс на полювання — у них кількасот гектарів фамільного лісу, де повно звіра: зайців, кабанів, козуль… І ось повертаються із здобиччю, трублять в мисливські роги за давнім рицарським звичаєм, складають здобич купами серед подвір’я, вихвастуючись — хто більше набив… «А руки ж ваші в людській крові», — знов думала Пріся, звіддалік поглядаючії на їхніх нещасних постріляних сарн.

Гостювали в цих родовитих фонів ще и якісь новоспечені фони з Берліна, з ними німченя мале, гарненьке, що заникувало часом до корівника або на курятник, дивилося, як Иріся працює, посипає прохід, моп алею, жовтим піском. Ждало мале, доки вона звільниться від роботи, щоб могла побавитися з ним. Якось питає:

— Хто ти? Звідки? Як тебе звати?

Показала йому нашивку «ост» на рукаві;

— Фон дер Остен.

Воно зрозуміло жарт, засміялось.

Іншого разу юне арійча застало її в курятнику, коли вона нічого не робила. Сиділа, і навіть книжка німецька лежала збоку — не читалося. Нікого й бачити не хотіла зараз біля себе, крім одного — крім смаглого лицаря-красеня з далеких імеретинських гір. Он він з вилами серед тих, що вкривають радгоспний свинарник… Ті на даху, а Шаміль знизу солому подає. Його худа, пругковита постать латана-облатана, але й в ній щось горде, непіддатне. Перед тим, як виважити в повітря набряклий водою куль, Шаміль пронизує його вилами з якимось весело-войовничим погуком, аж дід Харитон не може стримати свого захвату:

— Ну й чечен! Ну й кляте ж! Все в нього ловко виходить!

Никало знудьговане арійча, зачіпало Прісю, кликало бавитися з ним:

— Фон. дер Остен, пограйся зі мною!..

А вона ні з місця. Тоді мале підкралося із-за спини і, набравши повну пригорщу піску, сипонуло їй в очі тим піском… Догнала його аж у парку і, накірчивши, добре натовкла носом у сніг, відлупцювала малого фона, як хотіла. Дарма що верещало мов недорізане. Вибила, і аж тоді бурхнули сльози образи, аж тоді спохопилась: що ж буде?

Незабаром гукнула її старша кухарка:

— Що ти там накоїла? До пані мерщій!

Пані сидить у кріслі, розпитує, чи правда, що на німецьку дитину ти, остарбайтерка, руку підняла.

— Ти розумієш, на що ти зважилась? Розумієш, як можна трактувати твій вчинок? .

— Але ж воно мені очі піском засипало!

— Ти ж могла в своєму нестямі навіть скалічити це юне створіння!

— Воно вже й так скалічене… духовно. Вважає, що йому все дозволено!

Пані трохи недолюблювала цих новоспечених фонів, вважала їх вискочками, може, це тільки й не дало розгулятися її гніву.

— По якому місцю ти його била?

— По отому самому… Дітям усіх рас і націй по одному місцю перепадає, — воно в них однакове… ’

— Більш ні по чому?

— Ні.

— І такн добре набила?

— Добре.

Тінь усмішки нсремайну.іа по бляклих устах. німкені, Пастроживши, попередивши. щоб більше руку на німченя не сміла здійняти, взялася цього разу сама залагодити справу.

Може, ще й тому, що сип перебував у замку, і мати з такої нагоди не дозволяла собі крайностей щодо нерсонаяу, пс хотіла бути надто злою навіть у ставленні до клятих цих остарбайтерок. Пані робила все, щоб син якомога довше побув удома; використавши зв’язки, якось так влаштувала, що здали залізничний квиток, і вона сама придбала йому інший — на літак. А невдовзі після того, як полетів, одержала звістку й хрести: сина десь над українськими лісами збили партизани.

Пані ледве не збожеволіла.

— Це ж я… Я сама винувата, сама послала своє дитя на смерть!

Пріся, дивлячись на щире невтішне горе матері, ладна була пройнятися навіть співчуттям до старої. Єдиний син,.улюбленець і надія родини, він більше нее існував, він став жертвою власного фанатизму і завойовницької ненажеркості… Скрутком сплющеного металу врізався в землю, морозами скуту, той його останній літак… Тепер тільки фото його в чорній рамці висить у материній кімнаті, і весь замок поник у жалобі. Може, хоч тепер ви, пані, зрозумієте горе наших матерів, зрозумійте і мою, і Шамілеву матір?

Але навіть пережите горе не зробило стару німкеню добрішою. Більше того, незабаром сталась подія, яка всіх остарбайтерок приголомшила. Поміж інших працювало на панській кухні дівча одне, Маруся, Прісина землячка з сусіднього району. Іноді разом відводили душу, мріяли удвох навесні втікати. Якось пані в своєму траурі зайшла до кухні, а па плиті саме молоко збігає, сердито випінюється з каструлі. Чи нерви зрадили, чи лють за партизанські ліси перевершила все, тільки вхопила ту каструлю і кип’ячим молоком дівчині — в обличчя! Ошпарила все лице, і очі вишпарила, звірюка… Коли з’ясувалось, що Маруся зостанеться назавжди скалічена, що зір не повернути, дали після цього їй волю: можеш відправлятись назад, на свою Україну…

І відправили.

Пріся не раз ставила себе на її, на Марусине місце, і, гріх подумати, навіть щось схоже на заздрість прохоплювалось в душі… Хай хоч ошпарена, з вічною ніччю в очах, але ж додому, на Батьківщину… І вже з жахом уявляла, як, осліплена, руками на Україну дорогу намацує, з спотвореною своєю вродою постає перед братом, перед Шамілем… Та  потім отямлювалась: пі, анізащо не показалась би йому такою, перед ним вона хоче бути тільки в усьому бездоганною, щоб почути ще хоч раз від нього оте вогнисте, жагуче: