Козаков по собі знав, як небезпека змінює людину. Це він звідав багато разів, виходячи ночами на завдання. Буває тоді так, що зникає одразу млявість і втома, а напружені до краю нерви сповнюють все тіло тугою настороженою силою. В такі хвилини розвідника аж подив брав, яку величезну міць носить у собі людина. Ця сила не помічається в будній день, бо прокидається вона лише перед лицем смертельної небезпеки. Тоді людина квітує, молодіє, наче м’язи й дух не одного, а сотні здорових людей скупчуються раптом в одному тілі, що аж бринить, аж грає міцною стосильною пругкістю… Це було з Козаковим і зараз. Може, тому він, лежачи біля дверей, і був так впевнений, що його не вб’ють, що його неможливо вбити. Ця зухвала певність, переконаність не покидали його в найскрутніші моменти його фронтового життя. Бути пораненим, оглушеним, скаліченим — це він уявляв собі, бо вже цього скуштував, а зникнути зовсім, не існувати — цього, був певний, статися не могло.

За маєтком, десь в районі залізниці, звивались чужі ракети. Дивно було, що між ним, сержантом Козаковим, і його полком — гаркотять, їздять, запускають оті ракети вороги. Що вони собі думають? Здавалось часом, що це не він оточений тут, загнаний у темний каземат посеред гірського степу, а навпаки, оточені вони, вороги, бо через їхні голови полк усю ніч перегукується з Козаковим, стріляє, живе. Полк! Це було його найдорожче, полк не міг кинути його в скруті… А він? Хіба він, Козаков, вічний солдат, міг уявити себе без полку? Без полкового прапора, без комендантської, без скупого ОВС, без усього іншого? Ні, це неможливо!.. Коли сержант стріляв, то виразно уявляв собі, що його постріли чують і там, у його рідному полку. Чують, як тоді, коли він виходив з товаришами на завдання у ворожий тил, і весь полк, наготувавшись стрибнути вперед, вслухався в піднятий ними гармидер за ворожою обороною. І гарячий «хазяїн», командир полку Самієв, наставивши в ніч вухо, говорив скоромовкою:

— «Вовки», «вовки» діють! Ах, здорово, ах, сучі діти?.. Передайте першому хазяйству негайно підіймати «олівці».

Згадав Козаков, як у вільні години «хазяїн», жартуючи, змушував його ходити «по-цивільному». «Чого ти, Козаков, усе горбишся, усе на п’ятах ходиш, усе крадешся! Ану, випрямся, пройди по-цивільному, уяви собі, що ти десь на проспекті оце з дамою під ручку!..» Козаков намагався так пройтись, але що то була за хода! І в ролі кавалера він таки крався по-вовчому, розважаючи цим усю свою братву.

— Не вміє, не вміє! — реготали розвідники. — У сержанта вже вовча жила в ногах, товаришу гвардії підполковник!

Згадавши ту сцену, Козаков усміхається, йому наче теплішає в холодній темряві. О полк, полк!..

Згодом обертається до свого сусіда-кулеметника:

— Як думаєш, коряго, вистоїмо?

— Що за питання! Вірний їм тут капець!.. І кулеметник з силою клацнув, вганяючи новий магазин.

В залі було темно, і Роман Блаженко, пробираючись на свою зміну до вікна, боявся наступити в темряві на когось із поранених. Ненароком пацнув рукою по клавішах рояля. Баси загарчали. Роман зайняв місце коло вікна і, злігши плечем на стіну, став пильно вглядатися, що робиться надворі. Холодним осіннім вітром задимало звідти.

Небо сходило зорями. Темрява, глибока й студена, розлилася над світом, і, здавалося, ні перейти її, ні перелетіти. Вітер гудів і гойдав темряву й небо, аж зорі сипалися з нього та й падали комусь далекому, щасливому до рук. Ой гонить вітер пісочок, замітає милого слідочок…

Був він колись молодим, сидів при місяці під калиною в парі. Чи то було справді, чи, може, то тільки наснилось йому? А тепер ось закинутий долею за тридев’ять земель від рідного краю… Тут, серед цього безкрайого сліпого степу, під чужими зорями, серед вітру, що роздимає он попіл на згарищі — аж іскри жевріють! — тут він, рибалка з-над Бугу, мабуть, закінчить свій шлях. Нема чого тішити себе надаремно, він не дитина, може дивитись гіркій правді в вічі.

Хоча зараз німці начебто вгамувались. Броньовики, як величезні чорні домовини, позавмирали в темряві, принишкли. Але ж не забули там, що в будинку повно червоноармійців. Мабуть, складають оце освічені їхні офіцери якісь сатанинські плани, міркують, як вкоротити віку Блаженкові та його товаришам. Щоб залишилась удовою там десь, над блакитним Бугом у зелених берегах, його вірна Олянка з дрібними дітьми. Та чужі батьки вертатимуть додому з походів, а вона, оклечана малими, приклавши долоню від сонця, виглядатиме і його з курного шляху, але його все не буде та й не буде! Прийде, може, Денис — хоч би він зостався живий! — та розкаже дома про Романа. Дениса тепер приймають у партію, бути йому після війни бригадиром чи й головою колгоспу. Розкаже він все про Романа. Як, потрапивши в оточення, бився з фашистами десь у далекій Трансільванії та й загинув чесною смертю! Буде і для Романа стояти на столі повна по вінця чарка, проте залишиться вона невипитою. Ой Буже, Буже! Далеко від тебе забили-сьмо!

Крок за кроком оглядає він свій нелегкий життєвий шлях, докопуючись, чи скрізь там у нього все як годиться. Іноді зітхне, іноді звертається до когось у думці. «Куме Дороше! Даруйте мені, що я ваші ятери потрусив. Мав я тоді велику скруту, а в мої нічого не ймилося!»