— Все! — вигукнув він, весело похитуючись. — Капець!.. Тут наша могила!

Всі не зводили з нього очей.

— Внизу — вино!.. Товариші!.. Реб’ята!.. Любі ви мої, ех!.. Гайда… осушимо бочку! Всю, до дна! А потім:

«Вра-агу не сдается наш гордый «Варяг»… і… протитанкову під себе!.. Хай бачить поганий фріц, як руські вміють вмирати!.. Хай уся Європа бачить…

— Замовчи, паскудо! — висунулась з-під рояля сіра борода пораненого. —Тут не цирк показувати себе… Не для того нас послано!

Глибокі зморшки лягли Сагайді на чолі. Він залишив рацію і, підійшовши до «варяга», деякий час мовчки оглядав його з голови до ніг.

— Товариші, — похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бійців. — Гляньте на цього типа. Це — дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже дезертир і зрадник. Як прізвище?

— Гвардії рядовий Шумейко!

— Присягу ти давав?

— Кілька разів, товаришу гвардії лейтенант! —

виструнчився боєць.

— А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин — до останнього…

— А хіба я що? Я готов… Я тричі готов… Тобто, єсть…— спробував був козирнути співак, але зробив це так невдало, що акордеон випорснув у нього з рук і з зойком трахнувся об підлогу. —Ах ти, смерть моя, музика… Капець тобі, амба!

І він відкинув ногою акордеон убік.

— Нас ждуть поневолені народи Європи, — добирав Сагайда не раз чуті слова. — Нас послано визволити їх.

— Єсть, визволити! — влучив-таки козирнути боєць, ледь тримаючись на ногах. — Ми ще з вами…

— Помовч, п’яна пико! — гримнув на нього Сагайда. І знову звернувся до бійців: — У нас тут нема трибуналів. Ми самі трибунал! Що ми з ним зробимо?

— Дев’ять грамів йому! — гукнув хтось з кутка. І всі підтримали: — За вікно! За вікно, як собаку!

Це з нього, здається, вигнало хміль. Побачив, що з ним не жартують.

— Братці, — забелькотів він. — Як же це так…

— За вікно паразита!

Тепер їм шкода було б на нього витрачати навіть дев’ять грамів свинцю: патронів було обмаль.

Саме в цей час через поріг ввалився той старий кулеметник з запалими щоками, якого Сагайда силою примусив залягти на головному вході. Кулеметник важко сів біля порога, спершись об одвірок і підтримуючи рукою розстебнуті штани.

— Теж п’яний? — нахилився до нього Сагайда.

— Ні… Мене поранило, —тихо промовив кулеметник. Піт котив з нього ручаями. Тримаючи одну руку при тілі на животі, він другою підняв сорочку. Сагайда мимовіль відсахнувся: між пальців кулеметника випиналися кишки.

— Хто кулеметник? — звернувся до бійців Сагайда.

— Я! —першим відповів «варяг». —Три роки…

— Ти п’яний.

— Гвардії лейтенант… Я не п’яний… Я… я дурний! Дозвольте, я піду на двері.

Сагайда подумав і ще раз зміряв поглядом розхристаного «варяга». Той стояв серйозний і не хитався.

— Сержант Коломієць! — покликав Сагайда полкового зв’язківця, якого знав ще з Дінця і який зараз виконував у нього обов’язки розводящого. — Одведи цього… «варяга» на пост.

— Єсть, на пост!

— Перевіриш: засне — пристрели на місці. Винуватець ще раз козирнув усьому товариству і почвалав за сержантом до дверей.

А поранений кулеметник, закусивши потріскані губи і не стогнучи, все щось мошкотів і мошкотів у себе на животі, наче шукав у своєму лахмітті нужу. Сагайда наказав перев’язати його.

— Не треба, — з дивним спокоєм сказав кулеметник. — Пакетів мало у нас… А мені… вже однаково.

Він звів до Сагайди сіре змучене обличчя з великими сумними очима.

— Товаришу гвардії лейтенант…

— Я вас слухаю.

— Простіть мені.

Сагайду кинуло в жар. Він одразу здогадався, про що хоче сказати боєць.

— Пусте!

— Ні, простіть, простіть…

Він кивнув, щоб Сагайда нахилився. Сагайда нагнувся до його впалої колючої щоки, і вони якось особливо по-людському, урочисто й прощально поцілувались.

XXVI

Козаков лежав на дверях, сперши автомат диском об поріг. Поруч нього, коло другого одвірка, темнів за кулеметом «варяг». Попід стіною стояли гранати з вставленими вже запалами. Коли сержант Коломієць привів цього присадкуватого миршавого «варяга» на зміну пораненому в живіт кулеметникові, Козаков оцінив його невисоко: тарган. Хіба він зможе заступити свого попередника, який навіть Козакова захоплював своєю віртуозною роботою так, що розвідник, звертаючись до нього, став шанобливо називати його «батя».

Проте «варяг» заліг біля кулемета настільки впевнено, наче давно тут лежав.

І під час бою враження Козакова поступово змінювалось. Руки в бійця були на диво вправні, кожен рух красиво впевнений і твердий: видно було, що йому не вперше доводиться лежати за «ручником». Опинившись на небезпечному посту, він якось увесь зібрався, швидко прохмелився і покрикував уже на свого підручного енергійно і владно.

— Давай магазин!.. Жвавіш повертайся, п’яна пико! — підганяв він, хоча підручний сном-духом не знав хмільного.

Коли на темному подвір’ї зринав підозрілий шерхіт або стриманий брязкіт зброї, кулеметник негайно давав у тому напрямі коротку блискавичну чергу. Стріляючи, він весь приростав до кулемета, і, здавалось, він стріляє вже не лише руками, а всім своїм коротким пружинистим тілом.