Маковей мимохіть подивився на далекий шлях, що ліг перед ним, оповитий золотистою курявою, загачений військами. Ні кінця йому, ні краю… До самого обрію проліг, ввійшов у самий обрій, що палахкотить над ним грандіозною пурпуровою аркою заходу. Невже як стане, то й справді неба дістане?
Маковей присмирнів, задумався.
— Хіба я цього не знаю, Романе? Не такий вітрогон, як декому здається… Яринки я сьогодні і в вічі не бачив! Блаженко люто витріщився на юнака.
— Як не бачив?
— Та так… Це тільки… намріялось мені.
— Тьху на твої вимрійки! І це ти мені баки ними забиваєш всю дорогу?
— Так вона ж була! Тільки не в Галанті, а ще в Камендіні на плацдармі… Я бачив її, коли їздив у полк за орденом…
— Коли це ще було…
— А от сьогодні чомусь пригадалася, встала перед очима, так я й розповів тобі… Чобітки оті червоні, і дзвіночки, і усмішка… Не йдуть з-перед очей, хоч убий…
Дивний ти, Маковею… Завжди говориш, мов сни переказуєш… Надумався мене своїми казками бавити. Весна на тебе діє — ось що я тобі скажу.
— А на тебе не діє?
Роман перемовчав, явно ухиляючись від гріховної відповіді. Потім знову наріпився на хлопця:
— Де ж ти, в такому разі, бестався, що ми тут з ніг збилися, тебе шукаючи?
— В мене кінь засікся, так я перев’язував, щоб старшина не загледів та не виганьбив принародно. Знаєш, він як почне!.. І нічого взагалі було паніку піднімати… Що я вам — дитина на ярмарку? Ніхто вас не силував бігати, висолопивши язики…
— Саме ти й силував, трясця б тебе не вхопила, — розсердився Блаженко. —Може, думаємо, здуру десь хлопець у біду вшелепався, може, допомогти йому треба…
— Не вшелепаюсь, — засміявся Маковей, — будьте певні!
— Може, саме тому й не вшелепаєшся, що всі товариші піклуються тобою… Дружба, брате, велике діло. Бач, як тільки де-небудь загавився, так уже й кинувся кожен: де Маковей? Де телефоніст? Розшукати негайно! Всипати по перше число! А як же інакше? Вся рота хоче, щоб із тебе люди були.
Хлопець замріяно слухав, розглядаючи високі стожа-ри палаючого заходу.
— Що тобі? Освіту маєш за вісім класів — не те, що ми, церковноприходські… Казанок у тебе на плечах варить нівроку… Кров ще, як у первістки, грає… Та ти при бажанні навіть в офіцери можеш вийти!
Увагу Маковея поглинула дорога. Вся вона рухалася, тряслася, димилася без кінця, немовби горіла. Захід палахкотів усе дужче, польові озера зачервонілися, ніби налиті ясною кров’ю. Валуюча понад шляхом пилюга ставала з одного боку зовсім червоно-бурою. Далеко на обрії дорога вигиналася, зникаючи десь під самим сонцем. Там, на небосхилі, силует колони ледве синів, тягнучись по рожевому тлі, як нерухома смуга лісу. Можна було тільки здогадуватись що й там, далеко, все, як і тут, гуркоче, рухається вперед, все, як і тут, охмарене червоно-бурим димом, що вистеляється повільними хвилями на довколишні словацькі нивки.
Маковей міряв поглядом шлях, стиха усміхався йому.
— А таки як встане, то й справді неба дістане!.. Це ти правду сказав, Романе!
Зненацька ззаду хтось огрів канчуком Маковейчико-вого коня, аж він звився під своїм вершником.
— Гони, не давай мочитись! — пролунав знайомий голос.
Між вершниками, як із землі, виріс Хома Хаєцький. Гарячий, закіптюжений, наче щойно з-під молотарки. Впрів, най його мамі, фуфайку на грудях мав розстебнуту. На погонах, вшитих у плечі фуфайки, товстим шаром осіла сіра пилюка. Ледве помітно жевріють з-під неї червоні старшинські «молотки». Вже понад місяць Хома старшинує. Васю Багірова забрали в полк, до прапора. В горах Вертешхедьшег загинуло кілька знаменщиків, і Багіров у числі інших ветеранів-сталінградців пішов на зміну загиблим. А в роті його заступив Хаєцький. Кому ж було прийняти вакантну посаду, як не старшому їздовому, як не героєві Будапешта? Командир роти призначив, а замполіт Воронцов, дізнавшись про це, благословив:
— Добре. Вітаю вас, товаришу Хаєцький… Тепер ви розгорнетесь.
І тепер ось Хома саме розгортався. Надбав уже роті господарство більше, ніж було раніш. Вишколений Багіровим, упевнено гнув свою старшинську лінію. Маковеєві спокою не давав. Гаразд, що булькатий: все бачить, все помічає… Ось і зараз, порівнявшись конем з Маковеем, говорив хлопцеві:
— Як буде зупинка, Маковею, то ми сядемо вечеряти, а твоя ложка хай трохи погуляє… Насамперед поведеш коня до ветлазарету…
— Для чого?
— Він ще питає для чого… Засікся ж!
«І звідки тобі це відомо, чортів «допіру!» Адже кінь навіть не шкутильгає!» — подумав Маковей і став захищатися:
— Я промив, забинтував!
— Знаю, чим ти промив!.. Сечею! А тут потрібен ох-тіол. Пора вже тобі дещо тямити в медицині… Зробиш, що сказано, і доповіси.
— Слухаюсь, — миркнув телефоніст.
— А зараз — гони!..
Деякий час вони їхали мовчки. Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило з нього облітало шматтями, раз у раз щулився і завзято, по-собачому, клацав зубами то в бік Романового коня, то в бік Маковеєвого.