«Ви не повинні бути ніким забуті, ні мінливими політиками, ні дипломатами. Бо ви йшли в авангарді людства і без вашої жертви не було б нічого…»

Ридав сухими очима, кричав німими словами:

«Вас людство підхопить, як пісню, і понесе вперед, бо ви були його весняною першою піснею…»

Великі дороги армій пролягли Чернишеві перед очима. Звідси, з цього високого пункту чужого переможеного міста, він сягав поглядом до незліченних тисяч сірих окопів, розкиданих по полях Європи, чув перестук солдатських підків по замінованих асфальтах, стогін забутого пораненого у підхмарних горах. Життя, перестаючи бути для нього рожевою загадкою юності, відкривалося перед ним простою своєю величчю. Він бачив його сенс зараз ясніше, ніж будь-коли. І хай він, може, впаде, як Юрій Брянський, в задунайських низинах чи в словацьких горах, він і в останню передсмертну хвилину дякуватиме долі за те, що вона не водила його манівцями, а поставила в ряди великої армії на пряму магістраль.

Думки його перервав Багіров, з’явившись з повідомленням, що батальйон збирається.

Спускаючись по сходах з верхньої палати, Багіров і Черниш почули в глибині Парламенту голос Хоми. Зазирнули в нижню палату. Хома сидів глибоко внизу, закинувши ногу за ногу, тримаючи автомат на колінах, і просторікував. Навколо Хоми, з’юрмившись, бралися за живота бійці. Серед них були і самієвці, і солдати з інших незнайомих частин.

— Кінчай ночувати! — скомандував старшина. — Мінометна, виходь…

Хома вилетів з крісла…

— Будь здоров, Хомо! — тряс йому руку Ференц, прощаючись.

— Будь здоров, Ференц… І не кашляй!

— Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибі за кушай-кушай… Спасибі за все.

Бійці загуркотіли між депутатськими місцями вниз по сходах.

З Буди били гармати.

Один снаряд, шугонувши крізь купол, вибухнув у пишній приймальній залі. Полетіли уламки статуй. Хмарою знялася зі стін біла вапняна кіптява. Бійці, запорошені нею, весело чортихаючись, вискакували з Парламенту на свіже повітря. Зброя стала сизою. Кожен боєць вилітав сизим, мов сокіл.

XXV

Увечері полк лаштувався на марш.

Підрозділи скупчувались в одному з темних кварталів. Командир полку Самієв, зібравши комбатів, повідомляв їм порядок руху.

Пахучі кухні тряслися через подвір’я, гублячи за собою жар з піддувал. Бійці поспішали з казанками вечеряти.

Багіров, діставши знову підводи з транспортної роти, вкладався з матеріальною частиною. З усього було видно, що марш буде далекий. Іван Антонович змушував своїх мінометників при ньому перевзутись, щоб не потерли ноги в дорозі.

Полкові розвідники гасали на чорних конях.

Між бійцями про марш ходили різні чутки:

— Кажуть, під Турцію…

— А я чув, що на Далекий Схід.

— Брехня… Ідемо на північ, форсувати Дунай…

— Що тут ворожити: куди накажуть, туди й підемо.

У великому пустому гаражі бійці порозкладали багаття. Вечеряли, перевзувались, сушили онучі. Парували нагріті коліна ватяних штанів.

Іван Антонович підійшов до одного з вогнищ, розкладеного мінометниками. Хвиля теплого повітря м’яко накотилась на нього.

Довкола вогнища серед мінометників сиділи лейтенант Черниш, майор Воронцов. Присьорбуючи чай прямо з закоптілих казанків, присутні вели спокійну, видно, давно розпочату розмову.

— …Знаєте, як про це сказав Михайло Іванович? — говорив майор. — Ви, каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з світовим іменем. Людьми, які усвідомлюють свою безпосередню участь у творенні світової історії.

— Чуєш, Романе? — штовхнув земляка Хома. — Творець світової історії.

— А вони нас трактували нижчою расою…

— А ми й будемо нижчою, — каже Хома.

— Що-о? — визвірився на нього єфрейтор Денис Бла-женко.

— Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землі, а вони загойдаються на шибеницях. Чи то ж не вище?

Бійці регочуть.

Маковейчик грається цікавим портсигаром.

— Ану, покажи свій трофей майорові! — під’юджують його бійці.

Маковейчик демонструє. Мудрий портсигар, клацнувши, викидає готову самокрутку.

— Здорово! — заблищали очі в одного з піхотинців, такого ж молоденького, як Маковейчик. — Тільки закладай папір.

— Здорово, — каже і майор, удавано вражений. — Ану клацни ще.

Маковейчик з простодушною радістю клацає.

— Додому повезеш? — питають його.

— Я такої мізерії не повіз би, — каже Хома. — Чи то ж я безпалько, сам не скручу собі цигарки, най його мамі. Вигадка, щоб тільки очі замилювати. Раз-два — і вже заїдає. Привезти, так мотоцикл.

— Або годинник, — встряє молоденький піхотинець. — Годинників у них — як сміття.

— Все «роскопи», — зауважує Денис Блаженко, не відриваючись поглядом від розгорнутої дивізійної газети, яку тримає в руках. — Штамповка.

— А скільки шовків, — кидає хтось цозаду.

— Штучні, — заперечує Хома. — Глянеш — очі вбирав» а тільки у воду — вже й розповзається…

— Багато у них всякої всячини, — замислившись, каже майор. — Багато є в них речей, що вражають своїм блиском нашого бійця… Нам було не до того. Наші жінки, матері й дівчата за ці роки забули про святкові вбрання. Чоботи та армійська ватянка стали одягом цілого народу… Але зате які багаті ми з вами у чомусь незмірне важливішому. Багаті вченням своїм, правдою своєю, що її несемо на наших ленінських прапорах… Скажіть, у кого з них е така держава, — поступово підвищував голос майор, — котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю?