Пам’яті Володимира Кобилянського

Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе вернеться вдруге?

Чи на скелях, на грудях твоїх,
Змучене серце спочине,
І поллється безжурний сміх,
Щирий такий, без причини?

Ти снишся мені уві сні,
Розкішна, зелена колиско,
І часом здається мені.
Що ти осьде, що близько.

І здається тоді, що нема
Поміж нами кордону.
Почекай лишень — згине зима,
І весною повернеш додому.

А встану…
               Де дівся той сон?
Розтанули сині гори!..
Ні плаїв, ні ґрунів, ні сосон!..
Тільки степ та простори.

Ні плаїв, ні ґрунів, ні сосон!..
Не запахне смерека,
В бутині не спалахне вогонь,
І така ти далека!

Стою один серед степів,
Як без рідного друга…
На заході день догорів,
Вже гасне кривава смуга.

Стою один серед степів —
Це в мене отчизна друга…
О краю наруги, країно рабів!
До тебе летить моя туга.

Повіє вітер з верхів’я гір
І вдарить у серце докором:
«Ти покинув рідню і вбогий двір
На нужду, на ганьбу, на сором.

Ти покинув братів, ти забув сестер,
Проміняв їх на вільні простори…
Хіба ж серце твоє не боліє тепер?
Воно вбоге ж і хворе.

Воно вбоге і хворе, як я, —
Прибита твоя Буковина,
За тобою тут тужить щодня
Більша твоя половина».

Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Коли ж моя трудна нога
До тебе повернеться вдруге?

1921