З усіх людей, що полишила в Києві, мала двох справді живих: Журила і воеводу Кирпу. Не знада, чи Кирпа знається на письмі, тож вимушена була обмежитися самим Журилом. У хвилини, коли було особливо тяжко і не могла ні читати, ні дивитися у вікно, ні спати, не знала, куди й подітися, писала Журилові листи. Не справжні листи, не пергаментні хартії з печатями імператриці германської на червоному воску, двосторонніми, з так званою контрасигіляцією, себто витисками з обох боків. То були дивні листи. Писані й неписані. Ніколи не відправлені. Бо й відправляти не було чого. Листи в умі. Короткі й дивні, зрозумілі тільки їм двом, а іноді — самій лиш Євпраксії.
«Весна кінчається, і плачуть птахи. А може, то я плачу?»
«Коли тоне дзвін, тоне й луна від нього».
«Навіщо літає вороння над вежами?»
«Одволист — чи чув ти про таку рослину? А ще є одо-лень. І є приворотне зілля, зване тут anacampseram. Розповідають, як один муж задумав убити жону свою і повів її до лісу, а вона, йдучи, урвала того зілля й тримала в руці, аж муж стратив свій злий намір. І так було й удруге, й утрете».
«Сонце висушило травневі дощі».
«Як посилали до бога звістку про своє життя. Чоловік спорядив сокола-винозора, і той зразу й долетів. А жінка послала сову. Та сова що пуститься в путь уночі, а вже й день. Сова — на землю і спить цілий день. Надвечір схоплюється, детить, летить цілу ніч, а почне світати — зборюв її сон. Так звістка й досі не долетіла».
«Цвіркун відлічує час, і з жахом думаю про сиве волосся».
«Пам’ятаєш, як разом дивилися на сніг? І цього року він, мабуть, знов упав на Київ».
«Я сумую в глуху осінь».
«Колись ми з тобою були в Софії на княжих хорах і дряпали там на стіні. Що ми там писали? Прочитай, Журиле!»
ЛІТОПИС ДВІ ПАРАЛЕЛІ
У той самий час, як Євпракеія вперше почула, що круглиться в ній плід, у Бургундії, у замку рицаря Тесцеліна Фонтень, жона рицарева Алета відчула те саме, але, як напише згодом про це монах Вільгельм, «їй присвилося предзнамення майбутнього, а саме: що вона заключає в своїй утробі білого собачку з рудуватою спинкою і собачка гавкає». Налякана таким сном, Алета звернулася до свого духівника, але той заспокоїв її, пригадавши слова Давида до бога про його неписьменних, але затятих пророків: «Щоб ти полоскав ноги твої в крові, а для язиків псів твоїх була з ворогів частина їх». Духівник сказав жінці: «Не бійся: це добре, ти будеш матір’ю знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього і візьметься голосно гавкати на ворогів віри. Це буде славетний проповідник і, як добрий собака, зцілювальними властивостями свого язика вилікує многі хвороби душі в: багатьох».Син Євпраксії помер, щойно народившись, бо був надто слабий, зачатий у муках, так само народився, так само зійшов зі світу.
Рицарська жона в Бургундії привела на світ свого сина в той самий день, що й германська імператриця, але рицарський син вижив, хоч і мав природу знікчемнілу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу ім’я, сказати б, вільне для святощів, бо на той час багато імен уже були зайняті святими покровителями різних ремесел і занять. Юрій був покровителем рицарів, Іоанн і Августин — теологів, Козьма і Дам’ян — лікарів, Катерина — філософів, ораторів і поетів, Лука — малярів, Цецілія — музик, Фруменцій і Гвідон — купців, Григорій — студентів, Варвара — будівничих, Юліан — коханців. Від пошесті оберігали святі Антоній, Рох, Себастян, Адріан і Христофор, від падучої — Валентин, від лихоманки — Петронела, від болю зубів — Аполлонія, від каменів у нирках — Ліберій.
Ім’я Бернарда було, як видно, ще вільне, тож мати, вірячи в пророкування свого сповідника, надала його своєму кволому новородку. З Бернарда не було ніякої користі в житті, тому він прилучився до людей, ні на що не здатних, — до монахів. Став монахом-цистерціанцем в Ціто, коло Діжона, і відразу відзначився такою нікчемністю свого тіла, що його слід було вважати або напівтрупом, або святим. Проживши рік у келії, він не помітив, чи була там стеля. Побувавши у тому чи іншому монастирському приміщенні, не міг ніколи сказати: одне там вікно, два, три і чи взагалі є вікна. Вільгельм пише про це так:
«Умертвивши в собі будь-яку цікавість, він не одержував нізвідки вражень». Про природу Бернардову Вільгельм пише таке: «Шлунок його був такий зіпсований, що він негайно низвергав ротом ще неперетравлену їжу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися і силою природи виходило звичним шляхом, то при слабості нижніх частин тіла і це відбувалося з неймовірними стражданнями».
Здавалося б: навіщо стільки уваги такому недосконалому створінню? Але саме такі збочення від здорової природи часто цінуються деякими людьми. Абат монастиря Ціто Стефан, так само як духівник рицарської жони Алети, побачив у недужому Бернарді щось майже святе і послав його на чолі частини братії, щоб заснував монастир у Клерво, у Полинній долині ріки Об, здавна відомій як пристанище злодіїв. Так незнаний нікому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю Європу в другий хрестовий похід, власноручно нашивав хрести на шати рицарів і королів, розірвав для цього власний одяг, здобув славу зцілителя від недугів і нещасть; натовпи, вірячи в його святість, обривали на ньому одіж, цілували ноги, просили життя і спокою. А він, не маючи сам ні людського життя, ні спокою, метався по всіх землях, знесамовитілий, ошалілий, гнав тисячі на смерть, на страждання, на злочини. І ніхто не назвав його злочинцем — називали святим.