Генріх не поминув увагою бронзової химери, він навіть став на короткий час, аби помилуватися витівками п’яного кентавра, тоді показав Євпраксії на низькі двері, відступився, даючи їй змогу ввійти туди, голосом, наставленим на великі віддалі, прокричав:

— Вас не випустять звідси, доки не скажете, де Конрад!

Євпраксія поминула його з мовчазною погордою. Була чиста не самим тілом — душею, серцем, не забруднила жодного свого помислу, може, й ліпше, що сховається в цій вежі, знесеній високо в небо, куди не дістане з землі ніякий бруд?

Мало не бігцем здолала перші кам’яні сходи в темряві. Але в першім же, освітленім вузькими прорізами в стінах приміщенні замість сподіваної дикості й занедбаності зустрілася з суто палацовим убранством, на додачу всього злого зоріли їй назустріч нескаламучені очі Вільтруд.

— Як? І ти? — вишепотіла до дівчини, а та кинулася до імператриці, мовби нічого не сталося, ніби все так і мало бути.

— Ваша величність, я проведу вас. Ваші покої вгорі. Там усе для вас. Абат Бодо жде вас там.

Абат жде. Він теж тут. Все зготовлене й приготовлене дбайливо, з холодним серцем. Ніхто не захистив її. Всі згодилися. Вільтруд — це так. Але абат? За ним церква, бог. Хіба й бог хоче того, що Генріх? Тепер не було ніяких надій. Не зоставалося нічого. Життя спалахнуло, мов високе полум’я, закуте в тісний камінь. Вище! Вище! Вище! Мало не бігцем долала безкінечні кам’яні східці. Вільтруд не встигала за імператрицею. Вище! Далі! До самих хмар! До неба! Впала, коли вже не було в тілі нічого. Вмерло все. І вона вмерла для всього. Не чула, як бурмотів молитву абат Бодо, як роздягала її, вкладаючії в постіль, Вільтруд, не бачила сліз. Чиїх? Своїх чи тої дівчини, яка добровільно давала себе закути в камінь разом із своєю імператрицею?

Знов, як при народженні дитини, потряслися всі вадра землі, розколювалося небо, валилися гори, клекотіли дикі води, тривало це довго — тиждень, місяць, рік. Хіба вона могла знати?.. Коли стала на ноги, здивувалася: мала в собі відчуття призвичаеності до цієї вежі, до ув’язнення, до тісних меж свого світу, не рвалася на волю, сприймала все як даність. Коли ж могла звикнути? І як це могло статися? Чи в час лихоманкового забуття натурчав їй у вуха абат Бодо про покірливість, і вона несвідомо сприйняла його научення? Блаженні убогі духом. Блаженні, хто не жадав. Блаженні, хто не бунтується. Блаженні покірливі духом. Невже вона так легко далася вмовити? Невже так постаріла душею, що вже пе жадає волі! Ще ж зовсім недавно жадала волі тільки для себе, тільки собі, не задумуючись, чи є така воля на світі. Абат Бодо бурмотів про те, що людина повинна прагнути душею бога, навіть Куррадо говорив їй лиш про бога, а вона слухала їх і не чула, бо для неї богом були — воля, розкутість, безмежжя жадань і життя. Не терпіла насильства, чужа покорі, далека від обов’язків — тепер мала призвичаїтися до всього враз, і хтось зробив це за неї, уклавши в це ліжко, приспавши душу й мозок.

Байдужість до всього заволоділа Євпраксією. Не слухала намовлянь доброї Вільтруд спуститися з високостей вежі й прогулятися по стіні, куди вечорами долинали пахощі квітів з тих грядочок, що збереглися між голими понурими стінами замку і після того плюндрування в ніч пошуків собаки тепер чиїмись дбайливими руками знов доглянутих, политих, прибраних. Не могла ходити між своєю вежею і тою, де засіли охоронці. Здогадувалася, що Генріх не довірив її охорону італійцям, бо в тих надто багато серця, доброти, розуму. Ні, він посадив там своїх червономордих кнехтів, тупих, упертих, від народження переконаних, що для чоловіка головне — здоров’я, а не розум. Надивилася їх досхочу, більше не хотіла бачити, не хотіла ганьбитися, показувати перед ними свою неволю. Ні! Сидітиме тут довіку і не зворухнеться нікуди.

— Я теж буду з вами, ваша величність, — казала Вільтруд.

— Ти можеш виходити на волю і повинна це робити.

— Але як я полишатиму вас бодай на хвилину? І як смію дихати волею, коли ви позбавлені цього?

— Не повинна каратися своєю вищістю наді мною. Завжди хтось над кимось вищий у чомусь. Сприймай усе належно, як робить це абат Бодо. Адже він вільно ходить туди й сюди, пробує втішати мене в моїй неволі, тоді полишав мене наодинці з неволею, для себе вибираючи свободу. Чи ти помітила в ньому болі й страждання від необхідності цих вимушених змін?

— Він завжди однаковий.

— Будь і ти такою.

— Хіба ж можна спокійно спостерігати, як ви страждаєте, ваша величність!

— Хто сказав тобі, що я страждаю?

— А ця вежа? Така гнітюча, страшна, тісна.

— Жінкам судилося терпіння. Все треба здолати. Коли вежа, то й вежа.

— Я винесла з палацу всі ваші імператорські прикраси, ваша величність. Це поможе вам.

Євпраксія погладила її ясне волосся. Хто б міг сказати, що тут поможе?

Поки лежала в лихоманці, не знала, що діялося внизу, тепер, хоч і відмовлялась бодай трохи розширити свій звужений до краю світ, все ж із вікон свого високого притулку добре бачила весь пагорб Сан-П’єтро, Адідже з римським мостом, пильнованим з того боку темною кам’яною вежею, веронський старий собор на тім боці, церкви, будинки, камінний ліс веж над городом.