Змагання папи з імператором нагадувало дитячу гру, коли діти кладуть поперемінне одну руку на другу, так що нижня рука стає верхньою і навпаки — чия зверху! Тим часом зверху було — імператорове. Імператор втішався перемогами, його не зачепило горе, привезене жоною. Дітей народжують жони, хай оплакують їхню смерть також вони!

Нічна учта в замку нічим не різнилася від того, що вже бачила Євпраксія в Германії, переконалася ще раз: не мають ці люди ні совісті, ні сорому, черстві душею, тверді серцем усі вкупі зі своїм імператором. Змушена була сидіти поряд із Генріхом, виблискувало в кривавих вогнях золото їхніх корон, барони й рицарі ревли від захвату своєю силою, похвалялися, як доберуться до Каносси й витягнуть звідти оту суку Матільду разом з її недорослим Вельфом, а тоді вдарять на Рим і виженуть звідти лисого Урбана, а тоді… Генріх і собі кричав. Про те, що вони відважні. Що вони з ним, а він з ними. Що вони завжди прийдуть туди, куди підуть. І що міцно триматимуть те, що візьмуть. Як справжній великий володар, імператор умів найбільші дурниці виголошувати ніби одкровення. Бо ж дурні іншого й не жадають. Вони харчуються звичайною їжею. На обличчі в Євпраксії завмер усміх, яким, здавалося, вибачала вона все зло цього світу. Почувалася цілком вільною тепер од усього: од цих людей, од їхніх вигуків, од їхніх дурощів, од їхнього імператора. Горе своє вона перенесе сама, зате має втіху від того, що сказала Генріхові. Приїхала, аби сказати йому все. Заради цього можна перетерпіти навіть дику ніч у щойно взятому замку. Більше вже не забруднишся серод цього бруду. Далі нікуди.

Імператор помітив її усмішку. Не знав, чим зарадити, стала ця жінка тепер для нього ще загадковішою і неприступнішою, тому мав рятуватися лиш своїм звичним нахабством.

— Заубуш! — гукнув до барона. — Де шпільмани? Шальке, Рюде, чорти його бери, поснули?

Справді, де ж імператорські улюбленці Шальке й Рюде? Генріх без пих був так само безпорадний і невтішний, як без Заубуша. Всі троє мовби доповнювали одне одного, були таким собі триголовим вірним псом імператорським, хоч ніколи ще земля не народжувала таких неоднакових людей. Про Заубуша вже сказано, він не змінювався, не старів, не знесилювався ніколи й ніде, мав у собі справді щось від усіх дияволів землі й неба, жив тільки імператором, не вислужив собі ні маєтності, ні родини, не мав нікого близького. Генріх, п’яніючи на учтах, жартома обіцяв:

— Ось примушу по всій імперії давати тобі за випаси в лісах кожну сьому свиню і станеш тоді найбагатшим чоловіком: Заубуш — сьома свиня!

Реготали барони, реготав сам Заубуш, віджартовувався: «Згоден бути й не сьомою, а десятою свинею!»

Шальке, мабуть, перевищував розумом навіть Заубуша, але стримувався, розуміючи вельми гаразд, що поперед барона пхатися пе слід, і пускав свій природний і доволі злий розум на всілякі витівки, гидоти, паскудства, немало звеселяючи тим імператора. То вхитрявся прив’язати єпископові під його широченні шати козу, і та під час казапня в соборі починала жалібно мекати. То прибивав рицаря гвіздком до підлоги в той час, як кпехт стояв не-порушно перед імператором, а тоді рицар не міг зійти з місця і падав па коліна, лякаючись, що йому відібрало ноги. То під час учти підносив од імені імператора якому-небудь баронові келих, наповнений сечею, і бідолаха мав пити до дна, хоч йому кишки в горло лізли. Шальке був високий, з шиєю такою довгою, що здавалося, ніби то мало не цілий його тулуб уперто оголюється, вилазить угору з вирізу в сорочці, враження нахабно-безсоромної наготи доповнювалося й обличчям Шальке, на якому не росло жодної волосинки, надто ж голими були його очі — без вій, блудливі, безбарвні й безвиразні, як у гадюки.

Коли сила Шальке полягала в нахабнім розумі, то в Рюде вона вся скупчилася в його руках. На відміну від Шальке, Рюде був важкий, головатий, морду мав, як підрешіток, відзначався придуркуватістю, зате ніхто не міг дорівнятися йому в силі. Якось застав свою жону в лазні голою з якимсь рицарем, перевернув дерев’яну лазню, одкрив тих нагих, щоб усі бачили. Меч скручував руками, як посторонок. Сидячи верхи, хапався в брамі за верхню перекладину і відривав коня від землі. Танцював на учтах довкола столу з бочкою пива на плечах. Видавлював у жмені олію з горіхів. Голову мав таку міцну, що висаджував нею брами, як тараном.

Найдивніше ж: у цій твердій, як довбешка, голові могли народжуватися веселі пісеньки. Шалько вмить прибринькував своєму товаришеві на лютні, і ось уже імператор потішений, і всі розвеселені їхньою новою пісенькою, яка складалася в них на кожний випадок.

Шальке! Рюде! Вони стали, як були. Один у своїй безсоромній наготі, другий у бичачій тупості, бринькнули струни в два голоси — один ляскучо-зривистий, другий хрипкий і густий — почато й доведено до кінця, хоч ніколи не гадала Євпраксія, що імператор може дозволити своїм блазням так топтатися по її горю, по душі й серцю. Імператор мовчав, і всі мовчали, а ті двоє виспівували:

Жив собі кнехт і мав жону
Вродливу, гожу, не дурну.
Ходив, бувало, па війну,
Жону тоді лишав одну.
Просив її: «Нe забувай.
З походу радісно стрічай.
Рубатимусь за короля».
Жона йому: «Тра-ля-ля-ля».
В землі далекій років з три
Сьорбав кнехт чужі вітри.
Жона тим часом — тра-та-ля —
З мужами різними ґуля.
Ченці, жонглери, пілігрими,
Абати, шпільмани і міми,
Купці, ловці, гравці, смільці
І розвеселі молодці —
Доволі їх для пишних втіх —
То й ставсь з жоною тою гріх.
Нестримно пухне їй живіт,
І ось синок прийшов на світ.
Кнехт трудиться для короля,
А вдома жде його маля.
От і тру-ля, от і ля-ля,
От і старайсь для короля!
Вернувся кнехт з чужих країн,
Роззявив рота: «Чи це син?»
Жона йому: «То ж не дитина.
Цей хлопчик — снігова людина,
Без тебе тут я настраждалась,
По горах і лісах металась,
Самотня, кинута всіма,
А мужа все нема й нема.
Раз якось в горах заблукавши,
Від спраги снігу в рот узявши,
Мало не крикнула я: «Пробі!»,
Відчувши плід в своїй утробі.
О страх, о жах! Через сніжину
Я мала привести дитину!
Поки мечем ти десь махав,
В мені малятко сніг зачав».
Кнехт змовчав, посопів, а вранці
Відніс синка він голодранцям.
Ще й марку срібла — па додачу,
Жоні сказав: «Чого ти плачеш?..
Поклав я хлопця на віконці,
Забув, що тане сніг на сонці.
Перетворивсь він на калюжу,
Щоб ти… не зраджувала мужу».