— Ви могли б уже читати без книги. І дивно: глухота в нього, видно, уже минула, він почув її слова, бо відразу й відповів і до ладу:

— Книга дає певність.

— Хіба в імператора могла бути коли-небудь непевність? — поцікавилася вона.

— Певність є завжди, але завжди її слід зміцнювати.

— Ви щовечора читаєте про жіночу вроду. Навіщо?

— Нагадати вам про вашу вродливість.

— Я знаю це й так.

— Нагадування не зашкодить.

— Мені приємно, що ви віднайшли слух. Він відклав книгу. Ліг. Сказав:

— На добраніч, імператрице.

Тепер мав слух, треба було відповідати чемністю на чемність.

— На добраніч, імператоре.

То була остання для неї добра ніч. Наступноїночі Генріх сказав їй:

— Ми підемо в собор.

— Коли?

— Сьогодні.

— Уночі?

— Так. Хіба ви не звикли молитися в Кведлінбурзі також і вночі?

— Я знала вашу нехіть до молитов.

— Хай то буде моєю турботою. Вас зодягнуть належним чином.

— Може, дозволено мені буде самій вибрати належне вбрання?

— Мої камерарії дадуть вам поради.

Станеш імператрицею — ощасливиш світ… Це сприймалося тепер гіркою насмішкою. Бо жила весь цей час, мовби на площі, відкрита всім поглядам, не належала собі ні в чому, усе перетворювалося на державні акти: звичайний сніданок, лежання в постелі, молитва в церкві. Навіть для плачу потрібна була тут неабияка мужність і сприт, бо завжди могли знайтися свідки, а свідки ж, як казав абат Бодо, небажані. Не мала ніколи самотності для себе, водночас будучи глибоко самотньою в душі. Спробувала знайти свою Журину, але й того не змогла. Імператорські камерарії принесли їй якесь широке чорне накриття, підбите червоним, шанобливо закутали її. Генріх був у такому самому вбранні, без ніяких ознак імператорської гідності, подав руку жоні, повів по палацових переходах, і тільки тоді вона помітила, що йдуть без супроводу, це мало б викликати полегкість, але чомусь зродилася тривога, яка не полишала Євпраксію ні в палаці, ні на темних плитах палацового двору, ні в притворі під могутніми склепінчастими арками собору.

Там їх зустріли якісь чорні тіні, теж загорнуті в широке й, здається, чорне, у руках тримали жахливо чорні свічі, повели імператорську пару повз товсті круглі колони й чотирикутні стовпи, які тяжкістю своєю давили Євпраксії на душу, усі йшли швидко, так швидко, що молода жінка стала задихатися, Генріх стискував їй руку мало не а жорстокістю, коли вона спробувала вивільнитися, він стиснув ще дужче, стиск був кістлявий, наче в смерті. «Вони ведуть мене вбивати!» — подумала вона, але не злякалася. Ліпше вмерти, ніж таке життя, ще й не життя, а тільки його початок, тоді чого ж має чекати від подальшого? Життя ще й не починалося, а вже його немає. Воно зайшло в глухий кут, зупинилося, а це — гірше за смерть.

Що є життя? Добрі душі дерев, трав, вічна таємниця зеленого листя, спалахи квітів, пронизлива жадоба буття в кожному запахові, в кожній барві. Світ живе в запахах і барвах. А тут був кінець. Сухий запах каменю й безнадійність чорноти. Ти ще дихаєш, ще кудись ідеш, ще ждеш чогось, а вже мовби й нежива, і тягар кам’яних стовпів гнітить тобі серце, мов здушена лють, мов тамована зненависть тисячоліть.

Все ж вирвалася зі стиску колон, темний простір роз-блискував блідавими вогниками свічок, тяжко ворушилися чорні постаті з боків, за підвищенням, схожим на церковний табернакулум, заклякло стояв хтось — чи то чоловік, чи то витесана в каменю чорна подобизна; імператора й імператрицю посаджено на церковний трон, різьблений з каменю, холодний і слизький. Генріх не випускав її руки, тиснув дужче й дужче, аж вона застогнала тихенько, але він не звернув уваги або ж не почув, бо глухота могла знов наплинути на нього, як пітьма. Тіней побільшало, мертві вогники свічок червилися, мов лісові гнилячки, постать за табернакулумом схитнулася, було в ній чорне й червоне; з-під гострого накриття, чорного, як усі свічі в цій загрозливій похмурості, спадало на самі очі того чоловіка червоне, закривало очі, спускалося до самого носа, до густого рудявого, як у імператора, заросту, і ось той заріст заворушився, розтулилися губи, видобулися з них слова: «Domine, non sum dignis — господи, я недостойний», тоді чоловік різко скинув із своєї голови чорне накриття, тепер мав якийсь чорний клинець, що спускався до міжбрів’я, а над тим клинцем стирчали маленькі червоні ріжки. «Дияволі»—прошепотіла Євпраксія. Генріх знову стиснув їй руку. Сидів випростуваний, приплющившись до високої кам’яної спинки; коли б не ці кістляві стиски його руки, вона б могла подумати, що мертвий. Ні поруху, ні згуку голосу, ні шелесту дихання. Той, в ріжками, здіймаючи руки в чорних перснях, виголошував казання. А може, то лише здавалося. Може, тільки здіймав руки, а промовляв хтось інший — багатоголосе, твердо, переконано, звичною церковною латиною. Слова падали, мов чорні кам’яні кулі, котилися в просторі, слова виправдання чогось таємного, забороненого, злочинного. Молитва чи закляття, звинувачення чи благання, вказівка чи упередження?..