— Видишь: уж якорь заката бросает днепровская ночь, — пробурмотів він.

— Що це ви декламуєте, нещасний історику? — запитала Варя.

— Вірші, — сказав Гриша.

— Зараз буде дощ, — повідомив Коліков.

Йому ніхто не повірив.

— Гришо, — попрохала Варя, — читайте краще вірші. Це наш командор вам просто заздрить: він абсолютно не розуміє поезії…

Але сонце швидко ховалось за щільну стіну хмар, стало темніти, по річці пробіг вітерець, який щохвилини міцнішав. Коліков скомандував ставити паруси. Шлюпки понеслися, втікаючи від вітру й дощу, обіцяного командором, але так і не змогли втекти.

Дощ наздогнав шлюпки на самій середині ріки. Він налетів косим крилом, крупні краплі хльоснули по воді, потім по шлюпках, вмить намочили студентів, і незабаром навколо чулися лише глухий шум, збуджені вигуки змокрілих студентів та десь неподалік густі гудки буксира, що давав знати про своє наближення.

Варя дістала прозорий целофановий плащик і накрилась ним. Всі, хто був у командорській шлюпці, зі сміхом полізли під плащик, поліз і Гриша Скрипка.

— Розумові центри захищайте! — бадьоро вигукнув хтось і натягнув плащ над головами. Гриша щільніше притулився до Варі і раптом відчув, яка вона м’яка й гаряча, незважаючи на те, що одяг на ній мокрий від дощу, і що замість того, щоб відсунутись, вона немов ще міцніше притиснулась до його плеча і сиділа тихо, нерухомо, широко розкривши свої довгасті красиві очі, ніби прислухаючись до чогось незвичайного.

А на кормі самотньо сидів командор переходу Коліков, і дощ нещадно періщив його спину і плечі.

* * *

На привалі Варя раптом заявила, що їй хочеться свіжої риби.

— Голосую: хто за? — крикнула вона.

Пропозицію прийняли одностайно. Один утримався. Утримався Скрипка. Варя помітила це і радісно заплескала в долоні.

— Дивіться: він скромничає! Син рибалки боїться, що ловити рибу доручать не йому, а комусь іншому! Але кому ж її ловити, коли не синові рибака!..

Відступати було нікуди, та Скрипка вирішив відбутися жартом.

— У рибаків же снасті, — сказав він, — а без снастів рибу ловлять не рибаки, а тільки ті, що римуються з цим словом…

Несподівано на третій шлюпці знайшовся перемет гачків на тридцять. І поки всі учасники переходу влаштувались на березі для відпочинку, Гриша взяв шлюпку й поїхав в затоку, відгороджену від Дніпра неширокою піщаною кіскою. Наживляти гачки було нічим, і Скрипка вирішив використати залишки краківської ковбаси, яку він купив на дорогу. «Все одно м’ясо», — вирішив він. Нарізав ковбасу шматочками, нанизав їх на гачки і кинув перемет у воду, обмотавши вільний кінець навколо руки. З берега долинав сміх, вигуки, потім звідти потягнуло солодким димком багаття. Гриша прив’язав шлюпку до куща, ліг в ній і непомітно заснув.

Коли він прокинувся, сонце вже котилося вниз. Вода в затоці освітилась до самого дна косими променями, і було видно, як серед дивовижних сірих підводних квітів плавають великі й малі рибини. Було видно також перемет з безліччю гачків. Риба плавала навколо, позирала на краківську ковбасу, але не клювала. Гриша смикнув за шворку і зайвий раз переконався. що риба, незважаючи на всю свою дурість, не пішла на такий відкритий і безсоромний обман. Доводилось повертатись з порожніми руками.

— Де ж ваша риба? — запитала його Варя.

— Риба? — роблено безтурботно перепитав Скрипка. — Тю-тю! В воді риба, де ж їй бути ще?

Йому було страшенно ніяково. Боявся, що от зараз Коліков встане і скаже: та не слухайте ви його, товариші, — він же такий син рибалки, як я син президента Індії…

Та Коліков взяв шлюпку і, ні слова не кажучи, поплив у Нікополь.

Повернувся він через годину і привіз з собою кілька в’язок бичків.

Бички він роздав по всіх шлюпках і жартома запевнив, що коли цю штуку засмажити, а потім вийняти хребет, то бичок перестає бути бичком. а перетворюється в пиріжок з м’ясом. Варя хотіла, здається, сказати щось ущипливе про сина рибалки, але Коліков попередив її і, щоб не думали, що він наловив бичків у Дніпрі, заявив: ’

— Бички — морські. В Нікополі ними весь базар запруджений…

* * *

До Каховки вже було недалеко, коли з’ясувалось, що шлюпки прибудуть раніше призначеного строку, не в неділю, як передбачалося, а в суботу ввечері. Ще з Дніпропетровська обговорювалися всі подробиці зустрічі з будівниками, Варя всю дорогу писала привітання, тренувались кричати «фізкульт-ура!», а тепер виходило, що приїдуть вони вночі, і ніхто їх не зустрічатиме.

Заходило сонце, коли пропливали повз якийсь древній монастир, підземні ходи якого виднілись прямо в дніпровських кручах. Через якусь годину мала бути Каховка.

Швидко темніло. Зорі поступово заповнювали весь простір над головами і тихо миготіли своїми голубими й золотистими очами. Ріка поширшала, і темні тіні засинаючих дерев на берегах відійшли вдалину.

— Де ж Каховка? — нетерпляче запитала Варя.

І раптом різонуло яскравим світлом. Спочатку засяяв правий берег, де був Борислав, потім з-за коліна ріки блиснули вогні лівого берега, на якому стояла Каховка, і вже через хвилину вони злилися в суцільну хистку стіну засліплюючого світла, що перегороджувало ріку впоперек.