— Дурний єси, князю! — засміялася Забава і, війнувши сорочкою, щезла в теплій хижі.

РІК 1014
ЛІТО. БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО

Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути.
Літопис Нестора

Навіть царства мають свої долі — щасливі або лихі, а люди й поготів. Якби тому хлопчикові, що плакав колись на темному, розквашеному негодою шляху, сказали, як далеко від рідної землі опиниться він колись, не повірив би нізащо сам, та й ніхто б не повірив. А ось тепер звався Божндар, і в монастирі Святі архангели сидів над здобленням дорогих пергаменних книг, дійшовши цього вміння всього лиш за два роки, що вже було річчю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тільки від бога могло найти на чоловіка таке небувале вміння.

Він ускочив у монастир, мов у стоячу воду, перед тим натерпівшись у тяганині по чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж таки віддав тоді в Радогості хлопця зажерливому бабонюху Какорі, і Сивоок опинився серед най-упослідженіших купцевих робів. Мав тягати на собі вози в гиблих місцях, де грузли коні; до чужих городів, де мито бралося з воза, хитрий Какора велів заносити товари на плечах; в тяжких мандрах роки спливали повільно й одноманітно, кілька разів Сивоок пробував утікати, але Какора ловив його досить легко, бо скрізь знали, що купець дасть за свого роба добру винагороду, і не встигав Сивоок проспати бодай одну ніч на волі, як знов, скручений і збитий на синець, опинявся в ненависному обозі. Між Какорою і Сивооком тривало щось мовби змагання: хто кого? Може, саме завдяки тому багаторічному змаганню зайшли великі зміни й у Сивооковім характері. Відлюдькува-тість замінилася балакучістю, стриманість — буйнощами, похмурість — веселістю. Так ніби переймав Сивоок усе ліпше, що було в його найзапеклішого ворога — Какори, і вже міг тепер не тільки перекривляти купця, не тільки, дратуючи свого хазяїна, перепити його іноді, не тільки поблазнювати в побрехеньках, а й справді розвеселити найпохмурішу душу, підбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бідою.

Какора мріяв про те, щоб обдурити всіх купців, які тільки е. Мало йому було виправ у чехи і до угрів, мало було плавання по Дніпру, Дунаю, понад берегом грецького моря повз Варну, Мессемврію аж до Царграда. Він ще вирішив сушею добратися до далекого Солуня — найпершого суперника в торгівлі з Константинополем — і отак, не заходячи до столиці ромейського царства, просто від Мессемврії, перевантаживши свій товар з лодьїв на вози, повів свою валку великим нонадморським шляхом, що йшов від Царграда до Солуня.

Сивоок вже й до того багато разів бачив гори, та були вони або ж занадто далеко, або ж щедро заселені людом, а де люди, там діяло Какорине золото-срібло, отож для втечі мав шукати чогось іншого, а чого саме — не відав гаразд, перепробувавши і степ, і пущу, і камінь. Але таких диких гір, такого спаленого сонцем каміння, такого безлюддя ще не бачив ніколи і тому твердо вирішив, що втече нарешті від Какори хоч тут, і втече назавжди. Навіть померти від голоду й спраги в отих піднебесних, білих від спекоти горах вважав за ліпше, аніж ковтати гаияюгу в настогидлій валці, дивитися наненависну, розгойдану на коневі могутню постать Какорину, чути його безугавний, дуркуватий спів про теплих жон і міцні меди.

Вони переправилися через річку Хебар, пішли понад морем, що його болгари прозвали Білим, тобто гарним, ласкавим, бо, так у них звалося все найтепліше і найніжніше, вони поступово заглиблювалися в гори, білий (не ласкавий, ні!) пил стояв над шляхом удень і вночі, сонце немилосердно палило все живе й мертве, був місяць зарев, місяць безжальної спеки, на гірських шляхах траплялися тільки загони ромейських воїнів, яким пильно треба було перебратися з одного місця в друге, заблукані подорожувачі, місцеві мешканці на терплячих віслюках. Що ж до купецьких обозів, то Какорз тут майже не мав суперників, бо всі надавали перевагу морю, пливли до Солуня на ’лодьях, хіба що якийсь занадто хитрий купець пробирався до Адріанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку відбувався в городі на день успения богородиці, або ж зустрічали короткі валки з товарами з Мосинополя. В самому Ліїнсинополі були торги, пісні, музика, гріх би взяв на душу кожен, хто б там не затримався, але на Какору іноді находила бичача впертість; йому подобалося чинити всупереч здоровому глузду, і ось його валка знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений камінь, і безжальне полинно-сиве небо, і перемелений, тисячами коліс, перетоптаний тисячами ніг, перевіяний усіма вітраци ядучий білий пил, од якого нема порятунку ні вдень, ні вночі, а дорога ще пустельніша, бо саме вершина місяця зарева, коли все живе ховається в затінок і тільки ящірки переповзають через широкий крем’янистий шлях та високо вгорі плавають: цятки байдужих гірських птахів.

Шаліли від спеки люди, ледве пересувалися коні, віслюки йшли, похнюпивши голови, натужно рипіли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись у того товстого чолов’яги, що гуцикав на високому жеребці попереду: чого він хоче, якого виторгу, звідкіля слави?