— Аби ж воно та щоб не оте… та якби ще…

А сам же був талановитий, як чорт, умів, може, найбільше з усіх своїх людей. Ярослав узяв його з Києва ще молодим, возив з собою до Ростова, потім привіз і сюди, до Новгорода, бо любив себе оточувати гарними речами, а Золоторукий знався на цьому. Текла в його жилах кров не тільки руська, малося там щось і від степовиків; батько його, втеклии від боярина з-під Чернігова, в своєму бродництві напоткав десь печенізьку красуню, з якою вчинив гріх, а потім утік з нею на Дунай до болгар, звідки перемандрував до угрів, десь заплутався в збройну сутичку, попав до одного володаря в полон, до другого, аж поки опинився в Києві, вже в похилому віці, без дружини, яка не витерпіла неволі й померла, зате з сином, у якому змішана кров вибухнула незвичайним умінням до золотого й срібного діла.

Отож Золоторукий давно знав князя, зяав його звички, вмів завжди прийняти Ярослава в ковниці саме так, як тому бажалося.

Стояла там княжа лавка, покрита волохатим ведмедном, а перед нею — низенький столик, дуже зручний для розглядання на ньому то сього, то того. Іноді князь по молитві приходив до ковниці просто з церкви, і тоді Золоторукий знав, що на столик треба покласти єдину лиш річ, щоб потішила вона княжі очі, заспокоїла його душу. І тоді клалося туди найкоштовніше, най-тонше зроблене: предивної емалі золотий хрест, саджений по кінцях сапфірами, що мають синяву степового неба, або ж великими смарагдами, кожен з яких вартий був цілої волості; Христос, вирізьблений з кривавої яшми, вправлений у золото-кований війок; ще не викінчений золотий оклад для книги з двома рядами перлів, білих і рожевих, навколо наголовка; золоте блюдо-дискос з двома янголами обабіч хреста чеканки благородної й довершеної.

Коли ж забродив князь до ковниці у веселощах, тоді Золоторукий, зітхаючи і випрошуючи прощення за недбалість і лінощі свої власні та його людей, навалював на столик коло Ярославових ніг цілі гори золотих і срібних прикрас, посуду, іконок, хрестів, ковчежців, лариів, скриньок, і князь наосліп простягав руку до тої гори, витягав звідти то одну річ, то другу, відводив її далі від очей або наближав до самого обличчя, перебирав, дзвенів сріблом і золотом, мовби грів руки в яріючім сяйві коштовностей, сидів так довго, а коли йшов, то милостиво поляпував Золоторукого по плечу, казав:

— Гарно, гарно, Золоторуче.

А тому, здається, нічого більше й не треба було. Зблискував очима, зубами, проводжаючи князя, ставав поміж двох варягів з оголеними мечами влпростаняй, гордий, неприступний. Пан своєї справи. Єдиний у своєму вмінні.

Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього домовленість з К-оснятином, домовленість про те, як приймати Ярослава, бо Коснятин непомітно кидав хитрі погляди з-за князевого плеча на Золоторукого, а той, не ловляча тих поглядів, бо й сам відав, що має робити, швидко провів долонею по теплому ведмедну на княжій лавці, поправив навіщось розглядний столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши перед тим мокрий плащ і мокру шапку й зігнавши воду з бороди та вусів, потім, що вже було й геть незвично, тіун закрутився-завертівся, як иобитнй пес. Ярослав гнівно зиркнув на нього, дивуючись, чому не показує нічого, невелика горниця виповнилася тяжким пахом мокрого хутра, кінського поту, принесеного верхівцями з собою, товсті свічі в трирогому ставникові замиготіли, мовби мали от-от погаснути.

— Ну? — сказав Ярослав. — То що маєш?

— Та, — зітхнув Золоторукий, — якби ж воно та не те, а щоб ото…

— Знаю тебе, — перепинив його князь. — Показуй!

Огинаючись і зітхаючи. Золоторукий пішов у куток, відкрив важку, ковану залізними шпугами скриню, довго длубався в ній, щось узяв там нарешті, обережно поніс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на грудях птаха, який от-от міг випорхнути, або ж отруйну змію, що кожної миті стрибнула б чи то на князя, чи то на посадника.

Низько нахилився над столиком, чаклував там далі, щось задзвеніло в нього під руками, тоді Золоторукий розігнувся, відступив швидко від столика. Ярослав глянув.

Перед ним на потемнілій дубовій стільниці лежав товстенний золотий ланцюг (кожен ланець завтовшки мало не в палець), але несподіваність була не в величині и вазі того ланцюга, а в тому, як він був зроблений. Бо між кожними двома золотими ланцями кріпився золотий же медальйон, прикрашений перегородчатими емалями таких свіжих і несподіваних барв, що князеві досі ніколи не доводилося й бачити, і зображено було емалями не святих і великомучеників, як водилося, а постали перед очима в Ярослава образи Руської землі: тонкостанні дівчата й могутні воїни, барвисті птахи й люті звірі, сині води, зелені трави, непробивні пущі, безмежне в своїй голубизні небо і ясні квіти під ним. А внизу висів на ланцюгові найбільший медальйон із зображенням святого Юрія, долаючого змія, саме того святого, що його ім’я привласнено Ярославу після хрещення, князевого покровителя.

— Що це? — спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у своєму житті, та тільки не таке.