— Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.

— В нього таке черево, що й наштрикнутися може! — засміялася Ягода.

— Завтра вирушаємо, — не знати для чого бовкнув Сивоок.

Ягода мовчала.

— Вдосвіта, — додав він ще.

Ягода мовчала.

— Бо далеко до Києва.

Ягода не мовила нічого,

— А дорога тяжка.

— То їдь собі, чого розбалакався, — недбало сказала вона зміненим голосом.

— Переночуємо та й гайда, — словами Какори сказав Сивоок.

— Ночуйте, — вже й зовсім холодно промовила Ягода, — напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.

Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.

— Не боїшся? — прохрипів.

— Чого б мав боятися?

— Ну-ну, — зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: — Гей-гоп! Теплу жону обійму!

Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.

— Ходімо тепер до Звенислави! — гукала до них. — Веліла, щоб привела вас до неї!

— Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, — пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: — А молокосос — молокососом.

…У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.

— Любо мені серед цього, — повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.

— Гарний город, — докинув своє Какора, — але люд вельми дивний.

— Чому так? — запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому вже були потрави й густі напої в глиняних, веселкове помальованих збанах.

— А не міняють нічого!

— Не хочуть, видно.

— Чому ж не хочуть?

— Бо не вірять.

— Купець — гость. Йому скрізь вірять.

— Та не в нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.

Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.

— Бога вам треба нового, — поважно мовив Какора, —християнський бог всі серця схиляє в довірі.

— Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.

— Християнського бога славить цілий світ, — потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, — луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.

— А що нам?

— Багатства нового б набули.

— Маємо свого досить.

— Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.

— Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м’ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?

— Ну, «чого», — запихаючись копченим вугрем, казав Какора, — людина повинна бути людиною, як купець купцем.

— От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою. — Звенислава кивала служебкам, одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула так суворо, що та мерщій зникла.

— У християнського бога храми вельми красні, — невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося почаклувати з красками ї витворити таке, що й сам не знав що.

— Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, — сказала спокійно Звенислава, — а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї». І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: «Чи добра вам честь?» А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.

— Бо вбили деревляни її князя, — сказав Какора.

— Хай би не йшов у нашу землю.

— Подать збирав.

— А чому мали йому платити?

— Бо князь Київський.

— То й хай живе в Києві і харчується тим, що має.

— Мало йому. Земля велика.

— А мало, то хай попросить, а не бере силою.