І вони пішли слідом. Узвіз вище ставав крутіший, тому був вимощений тут дерев’яними кругляками, купецький віз попереду важко загуркотів на дерев’яному помості, натужилися, певно чи не з останніх сил, купець і його служка, підставляли плечі під ручиці, відчайдушне погукували, звертали благально почервонілі лиця назад, до хлопців, до хмизоноса, до будь-кого, аби лиш помогли випхатися по крутизні, але хлопці ще не знали тутешніх звичаїв і не наважувалися бігти на поміч, а хмизонос ішов собі так само повільно, так само широко розставляв для рівноваги ноги, потрюхикував в’язкою і, сам невидимий, звертався чи то до купця, чи до хлопців, чи просто голосно виповідав свою думку: «А не накладай стільки, не будь жаднюгою! Хочеш всі товари упхати в одного воза, щоб менше дати мита за проїзд до нашого Києва, а там дертимеш з люду три шкури? Отож і лопайся тут, на узвозі! Знатимеш, як добиратися до Києва! Знатимеш!»

Город нависав над ними потужним валом, підпертим дубовими городнями, білі дерев’яні будівлі ледь визирали звідти, зате кам’яниці з хрестами і без хрестів ще неначе поближчали, ще дужче врізалися в небо, а збоку виднілися ще химерні дерев’яні церкви, теж з хрестами над круглими покрівлями. Сивоок уже й не радий був, що послухався Лучука. Нащо їм Київ? Жили собі в добрих людей-подніпрян, помагали їм перетягати купецькі лодьї через пороги, стояли сторожу, ходили на лови в бори, пильнуючи, щоб не постріти князівських ловчих. Там панував ще прадідівський добрий звичай давати прихисток кожному, хто приблукався; збиралася на Дніпрі сила всякого люду, сміливі й чесні, головне ж — вільні самі, вміли поважати чужу волю, кожен молився своїм богам. І там були піски і були дебрі, не було, правда, такого великого й дивного города, але й хрестів отих не було, що міняться то золотом, то чорнотою такою, що аж серце холоне. А він ніколи не забуде діда Родима, який загинув під хрестом.

— Поцілив би в хреста хоч одного? — спитав Сивоок Лучука, навмисне бадьорячись.

— А не дострелю ж, — недбало відповів той.:

Купецький віз уже проїздив перші ворота. Збиті з необхватних колод, невідь-якою силою відчинювані й зачинювані, вони важко висіли в прорубі валу, мовби чатуючи на тих, хто пройде крізь них, щоб відразу з оглушливим рипінням зачинитися й навіки відтяти шлях до волі, як то було колись з Сивооком у Ситника.

Але ворота спокійно собі висіли, не зачиняючись, віз прокотився всередину, вже й хмизонос загойдався поміж високими дубовими клітями, і аж тоді хлопці вздріли, що по той бік воріт стоїть сторожа. Два бородаті здоровані, в товстих мисюрках на головешках, обвішані товстими дошками, які мали захищати їм спину й груди, стояли, спираючись на довгі списи, і, здавалося хлопцям, дивилися саме на них, байдуже пропускаючи повз себе і купецький віз, і чоловіка з хмизом. Враження було таке невідступне, що Лучук аж лука свого посунув далі за спину, щоб не впадав у око, а Сивоок перекинув свою важку палицю з правої руки в ліву, але вчасно збагнув, що це нічого не змінює в його становищі, бо лівий дружинник дивився на нього так само пильно, як і правий, а на випадок чого правою рукою махнути буде підкористіше, тому знов узяв палицю в праву руку.

Хмизонос посунув уже поза сторожею, а хлопці перебирали ногами ні живі ні мертві, давно вже вони не відчували себе такими ще зовсім малими, як отут, перед похмурими бороданями, давно вже не попадали у власноручно розставлені сіті, як оце-тепер. Ішли, й кожен подумки молився своєму богові, хоч, і не був певен, що його маленький добрий лісовий або водяний бог може змагатися з хижим і твердим богом, який попростромлював усе небо над Києвом хрещатими знаками своєї сили.

Однак запхані між дерев’яні дошки приворітні, сторожі дивилися й далі собі вниз за ворота, хоч хлопці вже минали їх, здається, вони й не помітили двох закушканих у шкури. прибульців.

А хлопців од переляку кинуло в новий подив. Бо за валом города, виходить, і не було, до самого города вони мали ще перейти дерев’яний міст, теж пильнований сторожею, а тут, на дитинці, стояло кілька міцних великих хиж, між якими блукали такі само бородані, як оті коло воріт, сиділи на сонечку, грали між собою, стріляли з лука, вимахували мечами, розрубуючи уявлюваних супротивників.

Сивоок і Лучук мерщій подалися слідом за хмизоносом, який теж, видно, не мав наміру затримуватися тут, серед озброєних, знічевлених лежнів, яким нічого не варто було проткнути чоловіка списом або врубати мечем, тільки щоб хоч трохи розважитися.

До самого Києва вели ще одні ворота, обкуті залізом, чорні, мов кажанячі крила, якісь нависаючі, так що, мабуть, зачинялися вони самі собою, як тільки відчіпляли ланцюги, що тримали їх, а за воротами через глибочезне кругостінне урвища пролягав дерев’яний міст. Купецький повіз уже вигуркував колесами на тому кінці моста, там якісь спритнярі метали з нього раз і два на мито. А на цьому, просто під чорними крилами воріт, стояло ще двоє сторожів, але вже не таких, як оті, коло дерев’яних воріт, а закуті в залізо, в міцних кольчугах, у гострих шишаках, з булатними бутурликами, що закривали руку від кисті аж по лікоть, а зброю мали таку: в одного — широкий двосічний меч, схожий на той, що його колись мав дід Родим, тільки коротший і, мабуть легший, а в другого — гострий шестопер, замашний і вицяцькуваний по держалну.