— Ой, убив! Ой, ой, ой!

Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще більше, тепер уже від люті на втікача й на худобину, а що дужче він кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п’ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцеві на шляху, Сивоок перелетів його, розплескуючи увсібіч скаламучену воду, в грузькому полі мало не зав’язнув, вчасно схаменувся і пустився в оббіг, утікав од Ситника, прославляючи волю і кленучи цей голий, відкритий усім очам край, де годі знайти прихисток і сховок. Ніколи він не повернеться сюди, ніколи! Не вийде з пущі, зостанеться там назавжди серед могутніх дерев, серед звірів, які живуть самі по собі і не заважають тобі теж жити, як хочеш.

…Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпаніший за Сивоока, залишки корзна, що висіли на його худеньких плечах, намокли під дощем, і тепер стало видно, яка то збиранина різномасних латок: шмат полотна, обривок начисто облізлої вивіричої шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсім лубок, вплетений на спині. Замість портів на Лучукові висіли смішні пацьорки, які не прикривали навіть сорому. Сивоок, хоч наскрізь промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношені вовняні порти, міцні ремінні постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляної сорочки — весь справунок ще від Родима, все придбане в купців, все таке, що хоч і на боярського сина. Ну, там попротиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так, як на Лучукові, бо на тому й розшарпуватися нічому було.

— Стрілець, а не можеш вполювати собі хоч на корзно, — посміявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упіймав сторчака.

— Ге, уполюєш, а все заберуть, — відмовив той.

— Як то заберуть? — Сивоок уперше чув, щоб так.

— А побори — не знаєш хіба? Для князя, для боярина, а там воєвода з дружиною наскочить, а там ще хтось…

— А сховатися — хіба ні?

— Де ж сховаєшся?

Це вже й зовсім спантеличило Сивоока.

— Як то де? — вигукнув він. — А в пущі!

— Ге, — сказав Лучук, шморгаючи носом, — в пущі знайдуть. Тут їм усе відоме. Де борті, а де лови. От би в полі. Там е де сховатися.

— Але ж там усе видко!

— Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тісна, Від одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле!

— Не піду, — сказав Сивоок, — я звідти насилу вибрався. Ніколи не повернуся.

— Ну й дурний, — байдуже сплюнув Лучук.

— Давай я тобі покажу в пущі таке місце, куди ніхто й не поткнеться.

— Де ж то?

— Там, де тури.

— Турів теж упольовують. Ще й як.

— Але не там. Бо там їх без ліку. Розтопчуть — лиш торкни бодай одного.

— І твій тур там?

— Там. Тільки це далеко. Тебе не шукатимуть?

— А хто мене шукатиме?

— Ну, батько.

— А він щодня молиться: «А щоб-тебе звір розметав!» Тебе ж ніхто не шукатиме?

— Мене шукає Ситник, але я до нього не повернуся більше.

Дурне то було діло і непотрібне. Але однаково не мали куди податися, то й побралися неквапом у глиб пущі, втішаючись волею, маючи себе за неподільних господарів зеленого шуму. Перейшов дощ, затепліло сонечко. Лучук уполював косулю, і Сивоок зготував справді князівську печеню. Ішли далі й далі, один одному розкриваючи лісові дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що були сховані від стороннього ока і яріли сонцями, як тільки підіймав один чи другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синяві високих небачених квітів, то хитро вибудувану нору дикого звіpa, а там пішли діброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудовані бобрячими підводними палацами, і вже на якийсь там ранок їхніх блукань відкрилися просторі галявини з купами дерев і густими перелісками і на тих галявинах — брунатно-сірі рухомі гори і пагорки великих і малих турів.

Сивоок уміло провів Лучука просто туди, де заліг поранений Бутень, тиша там стояла така, що хлопцеві стало моторошно: невже старий тур загинув і вони застануть тільки обгризений вовчуками кістяк? Зовсім не ховаючись, він швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крізь кущі на круглу галявину і поточився назад, мало не зойкнувши від несподіванки.

На дощенту витолоченій і стоптаній на багно галявині темною горою височів Бутень, міцно вгрузаючи коротенькими ніжками в м’яку землю. Він стояв боком до Сивоока і, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, і тільки це й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущі, але й тут їх підстерігало лихо, бо кущі з другого боку затріщали, застугоніла земля, почулося нетерпляче сопіння, могутня вогнисто-руда туша, віючи на хлопців нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, і Сивоок насилу встиг відсмикнути вбік свого розгубленого товариша. Рудь пхався до Бутеня.

Чи він уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певністю і нагальністю, чи вже мірялися вони знов і знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому роздоллі серед трав і дерев! Чи сам він одкрив Бутенів сховок і тепер доборював старого, користуючись його неміччю, а чи Бутень, трохи оклигавши після поранення, заманив сюди Рудя і спробував провчити молодого нахабу?