— Де дочка? — Ситник м’явся. — Де? Питаю.

— Утекла.

— В Новгороді втекла, тут утекла.

— Сивоок…

— Що Сивоок?

— Поміг їй.

— Де він? — Ситник знов м’явся. — Кажи!

— Нема його.

— Відаєш, що мовиш?

— Так вийшло. Веління твоє, князю, було: всякого, хто…

— Убили Сивоока? — тихо спитав боярина князь, підходячи впритул.

— Ага, так.

Ярослав одійшов у темний куток, довго мовчав, потім сказав коротко, жорстоко:

— Підеш у поруб.

Ситник розтулив був губи, щоб мовити своє: «Ага, так», але вчасно схаменувся, впав на коліна.

— Князю! Служив тобі вірою і правдою… В поруб, у холод, у мокрість…

Мовби випрошував місця сухішого. Князь глянув на нього з огидою. Аж тепер зрозумів свою княгиню в її відразі до пітня-вого боярина. Гидкий у всьому. Вірний, як пес, але позбавлений розуму, навіть собачого.

— Щоб не страждав у холоднечі, велю потяти тебе мечами ще до настання зими одразу по святах, — сказав і ляснув двічі в долоні. Відчинилися двері з другого боку гридниці, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника:

— Взяти!

Коли боярина повели, князь узяв трисвічник, потримав його, поставив, узяв тільки одну свічку, мов спокутник, тихо пішов по довгих заплутаних палацових переходах, відшукав кімнату Пан-телія, розбудив того, не даючи оговтатися, звелів:

— Наготуй пергамен і писало.

— Світла мало, князю.

— Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так:

«Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь святыя Софии». А той пергамен, де значиться про Сивоока, щоб вилучив.

— Як же так, князю!

— Роби, що велять! Нема Сивоока і не буде ніколи.

Князь вийшов. Пантадій не встиг навіть спитати його, що ж сталося; вже тої ночі не заснув, насилу діждався досвітку, побіг до Софії, звідти кинувся до хижі Сивоокової, потім розшукав Гюргія. Гюргій уже все знав. Навіть більше: поки Пантелій спав, а князь колотився зі своїми незбагненними державними клопотами, Гюргій із своїми вірними товаришами нишком заховали тіло Сивоокове в Софії, і тепер десь ті знову викладали мозаїку на порушеному місці, щоб ніхто ніколи не довідався, де спочило найпалкіше серце землі Київської. Пантелій сказав про пергамен, де записано, що Сивоок збудував Софію.

— Даси мені, — звелів Гюргій.

— А коли князь спитає?

— Напишеш йому ще раз. Однаково спалить. А я збережу, Так, як у нас в горах бережуть. Надовго.

А настав день, який мав би освітити нечуваний злочин у Києві, але не сталося того. «Що ж ви будете чинити, як день, ’навідання прийде?» Та й що справді? Може, так і треба? Християнство починалося з смерті Ісусової. І першомученик християнський архідиякон Стефан був побитий камінням після жорстоких сперечань за віру з сонмищами невіруючих. Вороги вивели Стефана за город, били камінням, а він молився: «Господи Ісусе, прийми дух мій. Господи, не постав їм гріха їхнього».

Князь до ранку сидів над священними книгами, думав, не про вбитого — про своє. Готувався до великого дня свого життя. Ишов-бо довго і тяжко до цього дня, зосталося багато вбитих і вмерлих позаду, рідний отець, брати рідні, розгубив сестер. Зберігаючи державу, зберіг себе. Так кожна людина, відчувши. в собі дар, великі здібності, повинна сама їх у собі оберігати,’оберігаючи себе у війнах, у небезпеках, у житті. Ніхто, крім тебе самого цього не зробити повинен іти вперед, не озираючись назад, ні на предків, ні на мертвих. Колись життя йшло вглиб і назад, колись мертві не вмирали, колись чоловік досто-совувався до того, що плине з минувшини, що мовили і робили діди й прадіди. Тепер для тебе живі — мертві, якщо не бачиш їх, не залежиш від них, а навпаки: ще вони залежать од тебе. Тож роби задумане!

Вранці розпочалося освячення Софії.

Тричі обійшов хресний хід довкола собору під молитви й церковні виспіви. Старезний митрополит Феопемпт у золотих ризах сунувся на чолі процесії, за ним ішли пресвітер Ларивон у незвично урочистих срібних шатах і переяславський єпископ грек Іоанн (Луку Жидяту Ярослав не привіз на урочистість, щоб не дратувати митрополита), далі йшли ігумени, попи й протопопи, іподиякони й диякони, кантори й свічкогаси, церковні прислужники, багаті кияни, що змагалися своїм убранням з церковними сановниками, і кияни всіх можливих ступенів достатку, аж до найубогіших, бо подивитися на свячення Софії прийшов увесь Київ. Йшли всі з запаленими свічками, і вогники тих свічок жовтіли, мов осіннє листя в довколишніх пущах. Попи роздували кадила, пахло ладаном, виспівувала півча, рикали ди« якони: «Вонмем!»

За четвертим заходом було освячено і внесено в церкву хрести, посуд, священні книги. Несено потирі, дискоси, звіздиці, ріпіди, підноси, кадильниці й ладанниці, хрести великі й малі, все з золота й срібла, прикрашене самоцвітами й емаллю, несено також гаптовані золотом корогви, плащаниці, срібні ризи, даровані князем, землями руськими, боярами і воєводами церковні порти й паволоки для ризниці, євангелії в дорогих окладах, молитовники-менології, здоблені малюнками, псалтирі, писані на телятині найшляхетнішій, внесено багато книг світських, зібраних князем Ярославом і офірованих тепер для храму, щоб утворилася при ньому перша на Русі книгозбірня.