Про УКРЛІТ.ORG

Диво

C. 251

Загребельний Павло Архипович

Твори Загребельного
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Мабуть, так треба.

А потім виходив Борис на подвір’я, било йому в обличчя сонце, собор білів добрий, ласкавий посеред зелені й золота, і все в Борисових грудях кричало й протестувало: «Ні, ні, ні! Людина повинна жити як людина, а не перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усі люди!»

Коли вже й не ждав, знайшов у поштовій скриньці лист з Москви.

Вона писала:

«Борисе!

Всі ці дні моє сумління обтяжене, мов у поганої лікарки дитячих хвороб. Тоді вийшло так негарно і неприємно для тебе. Повір: це просто збіг випадковостей, а не мій свідомий намір. Я ждала там тільки тебе. Навіщо ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився він. Якщо вже бути щирою до кінця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на тому місці. Не в той день. Ні. В той день я призначила тобі. Заприсягаюся! Але так вийшло. Ти подумаєш з погордою: вертихвістка. Мабуть, взагалі викинув мене з голови і з серця (якщо я там була). Але будь великодушний. Порадій, коли й не за Танку, то просто за ще одну людину, яка щось цікаве знайшла в житті. А це ж не така малість. Нема нічого жахливішого, як шукати й нічого не знайти. Пам’ятаєш ібсенівського Пер-Гюнта? Шукав по всіх усюдах, шукав у самому собі, здіймав з себе нашарування й прибрані машкарн, як знімають кожушки з цибулини. І — нічого. Пустка. Порожнеча. Це найжахливіше. А життя вкорочується кожним днем, кожним вимовленим словом, кожним кинутим поглядом. Ніхто не помічає цього так, як жінка. Повір мені, Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважаєш, що життя давно вже зупинилося, десь у десятому чи одинадцятому столітті…»

Він читав і мимоволі ловив себе на думці, що не заглиблюється в суть слів, не розуміє майже нічого, поки що він просто по-дурному, якось дико зрадів самому фактові отримання листа від Таї — так мав би, певне, тішитися дикий чоловік гарно здобленою бомбочкою з прихованим у ній годинниковим механізмом, не відаючи про те, що бомба ця невдовзі рознесе його на шмаття.

«…Той чоловік, якого ти бачив (і як добре, що ти побачив його і тепер не треба пояснень!), — композитор. Він зрозумів мене. І як жінку, і як людину. Що він зробив? Ти посміхнешся, почувши, але для мене — це надзвичайно важливо. Він узяв всі мої малюнки (ясна річ, ті, які подобаються мені самій) і зробив щось, мовби музикальні гравюри з цих малюнків, а потім усе це з’єднав у цілість. Вийшла ораторія на теми моїх малюнків, щось нечуване, неймовірне, всі, хто чув, захоплюються, хвалять. Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось світові. Кожен хоче, щоб його почули. Тоді затримується час — і життя стає майже вічним! Ти чуєш, Борисе? Вічність — не в твоїх соборах, а в кожному з нас, тільки треба вміти її виявити і добути. Цей чоловік…»

Той чоловік… цей чоловік… Нарешті Борис примусив себе зосередитися, він тепер не просто прочитував слова — складав їх докупи, формував з них речення, він збагнув нарешті, що то останній (!) йому лист од Таї, до того ж, здається, лист не з компліментами, і не з каяттям, і не з перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених і болісних для чоловіка в такому становищі, як Отава.

Першим його почуттям після того, як став усвідомлювати зміст цього жорстокого листа, було обурення. Ні, просто якась погірдлива іронічність. Читав далі, але знов лиш ковзав очима по рядках, нічого не розумів, бо відбіг думками в цей час далеко, вів безмовну суперечку з неприсутньою і неіснуючою нині для нього Таєю, кидав їй коротко й насмішкувато, як вона тоді до нього в телефон: «Що? Ще один чоловік? Ах, ах! Взятися за ручки — і так іти. Голубонько! Життя — це не дитячий садок! Тут за руки беруться цілком умовно, бо кожен повинен робити своє діло».

«Але тобі знати це не цікаво, — писала далі Тая, — ти навіть маєш право мене висміяти. Я шкодую, що написала так, ніби хотіла перед тобою виправдатися тоді, коли вже ніякі виправдання не поможуть і не мають для тебе ніякої ціни (якщо, звичайно, була я для тебе хоч трохи дорогою людиною, в чому б не хотілося мені сумніватися, бо високо ставлю твою порядність). Цей лист я написала не про себе — я не варта того. Просто егоїстична особа, яка переоцінює своє місце в житті, захоплена своїм талантом, зачарована власними жіночими якостями, про які протурчали мені вуха чоловіки, — ні, не задля себе самої написала я цього листа, а задля тебе, Борисе!»

Він спіткнувся на тому рядку, на тому звертанні «Задля тебе, Борисе», вирішив за краще не читати далі, щоб хоч трохи погамувати щось таке, чого ще й не знав ніколи; йому хотілося й плакати, і сміятися водночас, йому мовби й зовсім нічого не хотілося: ні рухатися, ні бачити, ні чути, ні дихати, ні жити.

— От єрунда! — промовив Борис уголос і простягнув руку до телефону, щоб подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмінювався своїм бадьорим паролем «Є-2 — Є-4». Але відсмикнув руку й знову задивився в лист. Писано довго, тяжко, різним чорнилом, нещадно перекреслювано, дописувано збоку, багато місць геть нерозбірливих, кривулясті рядки наповзають один на один…

 
 
вгору