Ярослав дивився на Пантелія завжди з приємністю і радощами. Отрок був для князя мовби річ, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним юнак, якого він одірвав од старого поганського світу, розокремив його з могутнім представником світу минулого, прихилив до себе, збагатив його душу. Якби навіть цей Пантелій був один на цілу Руську землю, то й то неабияка гордість для володаря, коли подумати, що десь королі дбають лиш за те, щоб підвладні не крали в них на пасовиськах коней, або ж воліють замінювати пишними шатами мудрість власну, а вже про мудрість підданих, то й у гадці не мають.
Але твердо впевнений був князь також у тому, що совається неспокійно перед ним отрок Пантелій не через холодний зимовий вітер з Дніпра, що пробився крізь благі стіни і крізь віконечка (княгиня Ольга полюбляла поглядати на узвози, щоб бачити, хто й з чим їде до Києва, тому в палаці було безліч віконечок, повернених у бік Дніпра; палац не подобався Ярославові через свою незатишність, князь уже вирішив ставити собі новий палац, як тільки все буде завершено на спорудженні Софії), — душевне сум’яття від надміру знань порушувало Пан-телієве тіло перед князем, зверх тої мудрості, яку юнак всотав у себе з книг, потрібна була ще мудрість інша — нею ж міг володіти лиш він, Ярослав. То була мудрість повчань, настанов і велінь. Роби ось так, а не так, думай про це так, а не інак.
— День минув. — Ярослав глянув у тьмяне віконечко, побачив за ним ніч, відчув з того боку холодні удари дніпровського вітру. Не повертаючись до Пантелія, звелів: — Прочитай-но про день учорашній.
Пантелій дістав з-поміж двох дерев’яних дощок цупкий лист пергамену, скоромовкою прочитав: «Нехай нікому не видається дивним, якщо напишемо щось пам’яті гідне про суд Ярославів. Князь же судить щотижня вранці на торгу, визначає кари, уроки вірникам і поплати осьменникам при мощенні мостів у Києві.
За щонайменші переступи князь Ярослав уводить нові та нові віри, щоб збільшити лад у державі, а княжій казні додати прибутку. В народі ж про це мовиться: «Рука руку чуха, а обидві сверблять».
Поминаємо багато речей, про які у властивому місці можна буде згадати, і опишемо скромними словами церкву святої Софії, поставлену Сивооком і Гюргієм іверійцем, бо церква вже стоїть і жде украсу серединного. Як то сказано: «Лоб свербить, та кланятися нікому». Вельми дивується весь люд церкві небаченій, але допоки князь не побув коло Софії з митрополитом Феопемптом, боярами, воєводами, священиками і челяддю, поки не мовив: «Так тому бути», то ніхто ніби й не помічав церкви великої посеред Києва, так наче зродилася вона лиш після князевих слів. О світе тривожний і лихий! Чом-то так діється повсюди й завжди? Чоловіка простого ніхто не слухає, хоч би він віщав істини великі, навіть діла його щонайбільше змаловажу-ють, коли ж людина посідає високе становище, то навіть мовлені нею глупства стають історичними».
— Що понаписував? — невдоволено буркнув князь. — Навіщо то все?
— Все — правда. — Пантелій говорив тихо, не знати, чи зля« кався, чи хотів приховати глумління в голосі.
— Потрібна не правда, а віра. — Ярослав, покульгуючи важко, пройшов од вікна, сів на лавку навпроти Пантелія, так що тепер і його обличчя попало в смугу хисткого світла. — Віра ж не потребує докладностей, обмежується суттю. Не пиши слів усіх — і так зрозуміють. При писанні дорожи часом, надто ж — пергаменом, бо купований аж у Константинополі.
— Хоч пергамен купований, зате письмо домашнє, — не стерпів отрок, і тепер уже зрозумілим стало, що не до кінця вдалося князеві відірвати хлопця від того зарослого бородою деревлян-ського мудреця, встиг той передати отроку своєї впертості. Але Ярослав теж належав до терплячих і впертих: раз почавши якесь діло, вже не відступався.
— Писати треба, — мовби нічого й не помітивши, казав князь приязно, — тільки про велике, опускаючи другорядне. Прагнути треба до ретельності в викладі подій, як то роблено колись у каролінгських пергаменах, яких ти не читав через свою темність, але які дам тобі хоч поглянути. Ромейські хроністи з сухим переліком років і діл неважних для тебе не взірець. Були в них і життєписні, яких пробуєш наслідувати, але відзначалися вони тільки пишним багатослів’ям і не мали сили в мислях. Не впадай у спокусу наголошувати на неладах і похибках. Недоліки великого чоловіка так само повчальні можуть бути, як і досягнення» але важать тільки останні, перві ж слід пускати. В непам’ять, щоб не стали вони колись виправданням для правителів ледачих і нездарних. Не уподібнюйся візантійському історику Прокопію, який удень писав про високі дії свого хлібодавця імператора Юстініана, а вночі, замкнувшись у келії, тихцем списував до потаємних зшитків плітки й паскудства про придворних і саму імператорську родину.
Пантелій мовчав. Совався на лавці, хитрощами деревлян-ськими зблискували його світлі очі, ось так часто важко бував зазирнути людині в притаєність лісових гущавин, зелених шумів, широколистих папоротей.
А другого дня вже в новій церкві, стоячи поперед великого почту поряд із митрополитом, знов пригадав Ярослав собі Пантелія, бо, кидаючи погляд через ліве плече, бачив важку Сиво-окову постать, відчував, що той жде вирішення справедливого й мудрого так само, як отрок уночі ждав, коли перестане князь повчати його і відпустить, щоб списав він події нового дня, вставляючи поміж них свої вперті розумування. Вперті, вперті довкола! Можіг, так і треба? Може, й князеві слід запозичувати в них упертості? Може, князь так само повинен бути схожий на новою землю, як цей великий умілець Сивоок: погляд з-під брів, бчі мов із туманів сивих, у незвіданій таємничості глибин.