— Забув, князю, й про те, як побив варягів і новгородців, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довідаються…

— Про що мовиш? — Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: — Про яке братовбивство?

— Гліба вбив хто? — хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати. — Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?

— Які варяги? — Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красанем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлений, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік. — Що каже?

Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені — вже зроблені.

— Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! — гукнув Коснятин.

— Тихо! — засичав Ярослав. — Що варнякаєш? П’яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?

— На тебе, — з ненавистю промовив Коснятин.

— Не відав я нічого. Вперше від тебе…

— Ай відати не треба, догадувався ж однаково-справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса — всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.

— Це ти його вбив, — сумнівів у Ярослава тепер не було, — убив брата мого, щоб зв’язати мене навіки й заплямувати…

— А хоч би й так? — зловтішне відітхнув Коснятин. — Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.

— Повіриш моєму слову, — думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав. — Ще повіриш.

— Погрожуєш? Прикличеш. свою гридь, звелиш мене вхопити? — Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.

— Повіриш, — повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина. — Йди гетьі Не волію бачити тебе тут!

Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!

Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом Пїдросторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, —йоб менше робити шелесту в нічнім теремі. А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв пряхилилася голова Ситникова.

— Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, — спокійно молвив князь.

— Ага, так!.. — зраділо сказав Ситник, потираючи руки. — Чого ж стоїш? Роби, що велять.

— А вже, — весело глянув на нього боярин.

— Як то? Хто дозволив?

— Здогадався сам.

— Підслухував?

— Само почулося.

— То все знаєш?

Ситник дивився на князя ясними собачими очима.

— Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай :один чоловік — з тебе голова полетить. Збагнув?

Ситник дивився не моргаючи.

— Куди дінемо посадника? — спитав князь.

—А в поруб, — весело мовив Ситник, — на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.

— В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола…

— Заберемо до Києва.

— Нащо ворог під боком?

— Так у порубі ж…

— Не хочу й такого… Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в’язненої, щоб слова його летіли надарма.

— Мудро придумав, князю…

— А відправ його ще сьогодні вночі. — Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірене, мовби вичитував з книги. — Забити його в колодку, дати міцну й вірну— сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо — понад сподівання — колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.

— Ага, так! — кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.

— Іди! — повелів Ярослав.

Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз.

Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе—лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і… нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.