Про УКРЛІТ.ORG

Диво

C. 2

Загребельний Павло Архипович

Твори Загребельного
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

— Ну, а вже ти тоді — есенція буття, — буркнув Отава. Вони посміялися з інженерового пишномовства, однак пішли в кафе, яке саме відчинилося після денної перерви, і їм справді сподобалося все: і широке вікно, і його небуденна залізна рама, і багато моря за прозоро-неіснуючим склом, і тонка нитка обрію, що пульсувала вгорі, мов жива жилка простору.

Поет перший вчепився поглядом у гілочку, що несміливо стриміла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув із темних океанічних глибин.

— Я писатиму про це дерево, — сказав він, посвистуючи від вдоволення. Він робив це отак: сі-сі і дуже втішався своїм оригінальним свистінням, а ще більше тим, що ніхто не догадався висловлювати майже всі свої почуття таким дивним робом.

— Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші, — казав він, — коли ж присутній я сам, тоді — сі-сі!

— Сонет чи відразу поему? — прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого товариша.

— Старий, ѕ не ображаючись, мовив поет, — ти нічого не розумієш. Така гілочка не вміститься й у поему. Сі-сі!

— Людина повинна бути оригінальною, — сказав інженер. — Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?

— А далі ми питимемо чорну каву, — сказав лікар.

— З медицинським спиртом, — додав Отава.

— По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, — незлобиво сказав лікар. — Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.

— А буває гумор білий? — поцікавився Отава.

— Старі, я прочитаю вам один свій вірш, — втрутився поет. — Це вірш про аристократизм. Сі-сі!

Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер, його про це ніхто не розпитував, а він не-мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам’ять.

Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.

Якщо ти прокинешся рано-вранці
Серед білого сум’яття простирадл і подушок,
І снігова білість різоне тобі в очі,
І ти задихнешся від крижаного холоду самотності,
І помандруєш поглядом до вікна,
Мерщій пошлеш блискавицю свого погляду до вікна—
До цього прорубу в одвічній людській самотності —
І станеш шукати там неба великих надій,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки неба для наших надій.

— Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти, — сказав Отава — Але як ти міг це запам’ятати?

— Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі! — просвистів поет.

— Я, наприклад, потомствений робітничий клас, — сказав інженер, — але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.

— Старий, я теж робочий клас, — сказав поет. — Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!

— Ми тільки вдаємо інтелігентів, — спробував помирити їх лікар. — А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?

— Треба написати про тебе нарис у газеті, — докинув Отава. — Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби — в поезію з її наймодернішими. вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє…

— Старий, досить! Сі-сі! — зупинив його поет. — їде кава, Ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.

— Мої предки якраз пили каву, — похмуро промовив Отава. — То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.

— Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі? — делікатно поцікавився лікар,

— Очевидно, — сказав Отава.

— Не бачу підстав для роздратування, — знизав плечима інженер, — по-моєму, тут все о’кей. Інтелігенція — це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що інтелігенція — слово не іноземне, а російське.

— Років через п’ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово «джаз» або ще щось, — засміявся Отава. — Дивуватися не треба.

— Старі, — відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет, — я прочитаю вам свій вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!

Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарівним вікном.

 
 
вгору