— Шуйцю, — прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів. — Шуйцюі

— Чого приїхав? — так само тихо спитала вона.

— До тебе.

— Пізно.

— Ніколи не пізно до тебе.

— Обреклася я святому богові.

— А я?

— Покинув мене. Забув.

— Ніколи не забував.

— Тепер пізно.

— Шуйцю!

— Тепер я Марія.

— Маріє-Шуйцю…

— Не гніви бога…

— То помолімось та підемо звідси…

— Куди?

— До тебе.

— Там тепер сестри.

— Ну, то в ліси…

— А там гріх…

— Я нещасний, — сказав він жалібно.

— Знаю. Молись.

— Ти ж не вірила. моєму богові.

— А кому вірити? Нема вибору.

Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!

— То зоставиш мене? — прошепотів гаряче.

— Молись.

Він подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.

— Шуйцю, — несамовито прошепотів він, — я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!

І не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.

Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідин обителі, поки й сидітиме в Новгороді.

— Приїду до тебе з самого Киева! — палко пообіцяв Ярослав.

— Нащо балакати пусте, — сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.

— Приїду! — князь перехрестився. — Ось побачиш:

— Бог усе бачить. — Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, якягй, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.

— Тверда жона, — зітхнув Ситник, — пробував я тут дещо вивідати — ніхто нічого!

— Хто тебе просив вивідництвуватиі — гримнув на нього Ярослав.

— В звичку вже заходить, — сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник, — для обезпеки мого князя світлого стараюся!

— Меди ситити розучишся.

— Що меди! Буде князь — будуть і пива, й меди, а не буде — то й нащо воно все?

—Люблю тебе, Ситнику, — розчулено мовив Ярослав, — не стрічав ще таких людей, хоч і бачив усяких.

Ситник вдоволено мовчав. Рясно пітнів, зітхав, здавалося йому, що в череві в нього щось аж погикує, мов селезінка й коня на повнім скаку. Ох і розпочав біг, добрий розгін взяв, тільки не будь спотикливий, Ситнику, тільки не будь!

…З настанням морозів повів Ярослав зібране військо й приняту на службу варязьку дружину Еймундову на Київ, без герешкод дійшов до самого стольного города, вітали його подсюди так само, як тоді, коли йшов на стіл уперше; Святополк, видно, попри всі метання й хитрування, не знайшов собі підпори в киян, обідраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гніву горожан і Ярославової помсти, вночі, покичиувши свою жону Регелінду і все майно, втік у степи й подавімся знов — у, котрий раз! — до печенігів, до цих дивних степових людей, які не пам’ятали ні кривд, завдаваних їм Святові. Святополком і Болеславом, ні підступів, ні обманів і знов ще раз. Прийняли окаянного князя, а потім улітку ще раз пішли, за намовою, на Київ, вибравши той путь, що радив він вперед смертю князя Володимира; і Ярослав зустрів їх на Альци, де ждав колись їхніх орд молодий Борис, і була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а й тільки про її владу над людськими душами — печеніги не витримали, розбіглися по степах, а Святополк, зібравши з недобитків сяку-таку дружиноньку, вдарився в західні землі, слушно мірковуючи, що, допоки стоїть Київ, за нього можна змагатися, бо ж Київ вартий і змагання та й самої смерті навіть.

У Києві в княжих палатахсиділа Святополкова жона Регелінда, братова і ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив u ніколи, уявляв чомусь злою й ненависною, а вийшло — помилився. Регелінда, ще зовсім юна, висока, міцна, батьківської, мабуть, породи, .ввійшла до гридниці, де ждав її князь, сміялася з усього: з свого мужа, що бігає, мов заєць, з себе самої, з. батька свого, який намагається в хитрощах перевершити весь світ, навіть з Ярослава за його хмурість і тугу в очах.

— Сумний, бо моя жона і вся родина — в руках у твого отця, в полоні, — сказав їй Ярослав.

— Виміняй їх за мене, — засміялася Регелінда. — Ти ж одна, а їх — он скільки. Бояр моїх також завів у Польщу князь Болеслав.

— Ну, то хоч жону свою — за мене.

Потім справді прислав Болеслав свого єпископа з жаданням розміняти на Бузі доньку на княгиню Ярославову і затято відстоював святий отець волю свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися князь і жону, і за сина, якого не бачив і не знав навіть про його народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника, сказав збиратися в дорогу.