З Константинополя раз на місяць, а то й рідше, припливав корабель, привозив харч і все потрібне для продовження будівництва; для Гієрона припливала щоразу нова книга, взамін якої він одсилав назад ту, що вже мав; вія умів— вимінювати потрібні йому книги, навіть перебуваючи далеко від столиці: десь у монастирських книгозбірнях мав добрих приятелів; іноді давав деякі книги й Сивоокові, але частіше розповідав прочитане свеїм антропосам. Сивоок спробував якось привести на ту бесіду й Іссу, але антропоси замурчали, мов тигри; вони боялися жіночого тіла, ця дівчина пробуджувала в них спомини про столицю, про потаємні втіхи, про дикі гуляння, коли йшло димом усе зароблене за довгі місяці тяжкої ’праці в Агапіта, тут про це не слід було й згадувати. Дівчина ж, хоч замотана в грубу парусину, яка цілком приховувала в ній усе жіноче, все ж була дівчиною, жінкою перш за все, тільки пасмо волосся, довге й звивисте, впаде їй на плече — і вже вона жінка, вже знада. То хіба ж. не ліпше ііе бачити її зовсім, не згадувати отак, як роблять це святі отці? Антропоси замурчали й засовалися погрозливо, Гієрон замовк, Сивоокові стало ясно, що для Ісси тут не місце, він подав їй-руку і вивів з чоловічого товариства, більше не пробуючи рискувати.
Прийшла вість про смерть імператора Василія, що прожив одміряне богом. Тепер єдиним імператором ромеїв був Константин, на два роки молодший за свого войовничого брата, і якщо Василій вичерпав свою життєвість у війнах і походах, то, розповідали тайкома, Константин рівна стільки ж витратив у гульбищах, і вже занесений над ним, як над Іродом, божий меч, і важко сказати, чи й переживе він свого старшого брата.
Але остров’ян тепер ке обходило те, що діялося в столиці. Однаково» чи два імператори, чи один. Чя вмер там хтось своєй смертю, чи йому помогли, бо мало які з візантійських імператорів оддавали богові душу без сторонньої помочі.
Здається, єдиною перевагою для антропосів, які опинилися на острові, була їхня цілковита незалежність од столиці і від їхнього Агапіта, якого стали вже й забувати.
Та ось дромона привезла від Агапіта харатью до ігумена й до Гієрона з суворим повелінням негайно відправити до Константинополя руса Сивоока, попри всю його зайнятість і попри найвищу потребу в ньому на острові, бо присутності цього варвара— в столиці вимагають царствен! інтереси. Харатья була загадкова для ігумена —й для всіх антропосів, про Сивоока не мовиться: один перехід через море — і він дізнається про все. Шкода було розлучатися з недовершеною своєю кам’яною мрією, аж тепер він зрозумів, як тяжко тут жити його товаришам, але й недобудований монастир, і антропоси, і камінні покидища не мали такої ваги в останній день перебування його на острові, як Ісса. Раптом побачив, усвідомив собі, що не може покинути дівчину тут знову в кам’яній самотності; вона теж, мабуть, знала, що загине вже остаточно без цього доброго чоловіка з сяйливою бородою й імлистими загадковими очима. Всі дні мовчала, навіть не примовляла свого «іс-са!», тільки всміхалася болісно в покірливому схиленні голови, не пробувала жодного разу втікати, не відходила від Сивоока, мовби навіть тулилася до нього, шукала в нього захисту.
— Поїдемо зі мною? — спитав її Сивоок.
— До Константинополя. Вона мовчки всміхалася.
— Там тобі буде ліпше, — сказав Сивоок. — Константинополь — великий город. Я куплю для тебе тарний одяг. Ти матимеш прикраси. Житимеш у будинку. Слухатимеш дзвони в церквах. Побачиш іподром.
Вона слухняно пішла за ним на дромону. Ігумен Симеон плювався й посилав анафеми Сизооку. Плавці, вважаючи лихою прикметою перебування на кораблі жінки, стали кричати Сивооку, щоб він покинув свою «нечесану козу» на березі. Ісса злякано дрижала, тулилася до Сивоока, той мовчки пройшов до свого місця на носі дромони, крикнув:
— Хто зачепить її хоч пальцем, тому скручу голову! Якби не повеління негайно доставити варвара до столиці, З ним би не стали цяцькатися, а так доводилося заплющити очі на його примхи.
Однак як тільки дромона відпливла від берега й загойдалася на хвилях, як тільки смуга води, що відокремлювала корабель від острова, стала ширшати, — Ісса кинулася до одного борту, до другого, злякано заметалася по судну, побігла до корми, яка була все ж таки ближче до берега, ніж ніс. Сивоок спробував її затримати, але вона вислизнула йому з рук, на погнав тільки на кормі в ту мить, коли дівчина мало не стрибнула в воду.
— Ти чого? — грубо крикнув він, насилу втримуючи її, а во-мовчки випручувалася з його рук, важко дихала, волосся розтріпалося, закрило обличчя, тільки одне око проблиску-їло їй крізь пасма чорного волосся, було повно ненависті в тому оці, ненависті тяжкої, нелюдської — чи то до моря, чи їдо корабля, чи й до нього, Сивоока.
Але ні, вона не бачила Сивоока, не впізнавала його, мабуть, все для неї зосередилося в намаганні будь-що полишити дромону і чи втонути, чи добратися до свого острова: та гребці дружно налягали на весла, корабель одпливав далі й далі від кам’яного берега, стрибати в море навіть доброму плавцеві. було б не зовсім безпечно, про Іссу ж Сивоок навіть не знав, чи вміє вона плавати, чи відразу піде на дно, як тільки опиниться за бортом, тому не став панькатися з непокірливою, згріб її в оберемок, відніс назад, де було визначено їм місце, посадовив на’ лавку, сам сів коло Ісси, щоб заспокоїти її хоч трохи; вона ще попручалася трохи, потім, видно, вичерпавши всі сили, втихла, притислася до Сивоока, тепер він не міг відірвати її від себе, вона боялася лишити його бодай на мить, мовби приросла до його боку; зненацька вперше відкрилося йому, що це жінка, він зрозумів, що з’єднує його з Іссою не просто жалісливість, не звичайне людське співчуття, а, мабуть, найперше — ніжність. Він довго йшов до цього відкриття, не завжди й не кожен може признатися собі в ніжності до когось, але ось коло нього була прекрасна, злякана, єдина в світі дівчина, для якої він теж був тепер єдиний після того, як одібрав у неї кам’яний її острів. Настала вже ніч, змінювалися гребці, дромона поволі посувалася в пітьмі шляхами, назначеними самими лиш зорями; а ці двоє, кинуті морем одне до одного, сиділи тісно притулені, Сивоок з острахом прислухався до того, як у ньому випростується непогамовне й нестримне, через те боявся поворохнутися, а Ісса, мабуть, не відала того. Ще й досі блукав у її тілі жах перед стихією, захисток був лише в цьому потужному чоловікові, вона шукала порятунку несвідомо, кожен новий удар води в борт дромони штовхав Іссу ближче й ближче до Сивоока; тепер уже обом відступу не було, і в темному стогоні, в щасливих сльозах і притаєному сміхові вони поєдналися між собою, і тільки тоді відійшов від Ісси її перестрах, викликаний морем.