— Слухайте, — він не знаходив слів од несподіванки, — це… це ж расизм! Та ні, просто якийсь ідіотизм… М’язи… Але ж я не борець, не боксер, навіть не молотобоєць! Голову ви в мене помітили чи ні?

— Тільки згодом. Голова якраз вам заважає.

— Щоб я пожертвував усім заради вас, любительки… цих довгих м’язових волокон? В такому випадку я теж відплачу вам тим самим… Ворогувати — так ворогувати до кінця.

— Я не збиралася з вами ворогувати.

— Я теж. І те, що вам скажу, не буде таким прямим і гострим, як ваше… Просто, коли хочете, розповім вам одну невеличку новелку.

— Ви ще й пишете новели?

— Ні, це Андре Моруа. У пас її не перекладали.

— Навіть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподіванку?

— Та ні. Просто розповісти хочу. Досить прозора мораль. Але гарно написано.

— Що ж, коли гарно…

— Мовиться там про паризького юнака, який півстоліття тому затримався перед вітриною торговця картинами при вулиці Сент Оноре. Юнак був студент, бідний і так далі. На виставці побачив картину Моне «Собор у Шартрі». Моне тоді ще не був популярний, але студент мав вигострене око і природне почуття краси. Зачарований картиною, він наважився увійти до склепу й запитати про ціну. «Мій боже, — вигукнув гендляр, — картина в мене висить аж он відколи. Можу поступитися нею за якихось дві тисячі франків». У студента не було двох тисяч франків, але він мав досить заможних родичів у провінції, його дядько прямо сказав перед від’їздом до Парижа, щоб, коли буде сутужно, звертався до нього без вагань. Отож студент попросив гендляра протягом тижня нікому не продавати картину, а сам написав до дядька.

Студент мав у Парижі коханку. Чоловік у неї був старий, і вона нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна, але гарна. Буває й таке. Увечері того дня, як студент зацікавився картиною «Собою у Шартрі», вона сказала: «Завтра до мене приїздить з Тулона приятелька, з якою разом були в пансіоні. Чоловік мій зайнятий, не має часу нас супроводжувати. Розраховую на тебе».

Приятелька приїхала не сама; привезла ще свою приятельку. І ото три дні студент змушений був водити по Парижу аж трьох жінок, платити в кафе, у театрі, оплачувати фіакри, давати чайові. Фінанси його не витримали такого напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов лист від дядька з провінції, студент відітхнув. Сплатив негайно борг, а на решту купив подарунок коханці. А «Собор у Шартрі» придбав якийсь колекціонер і згодом у заповіті відписав його Луврові.

Студент, який з часом став відомим письменником, тепер уже старий чоловік. Але серце у нього так само молоде і так само пришвидшує биття, коли зустрічається гарний пейзаж або гарна жінка. Виходячи з дому, часто спіткає стару жінку, яка мешкає навпроти. То його давня коханка. Обличчя її потопає в жирові, очі, колись такі чудові, тепер лежать на двох торбах з одвислої шкіри, над верхньою губою стирчить сивий мох. Дама насилу пересувається на роздутих жиляками ногах.

Зустрічаючи її, великий письменник вклоняється і йде далі. Ніколи не зупиняється. Знає, що це просто стара жінка, сповнена отрутою і алістю. Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.

Часто заходить він до Лувру, до залу, де висить «Собор в Шартрі» Моне. Довго дивиться на картину й зітхає.

— Які ми обоє дурні! — засміялася Тая. — Ти можеш мене поцілувати отут, перед оцими божевільними машинами, над вашим спокійним Дніпром, серед…

Він не дав їй договорити, вони стояли й цілувалися, машини сигналили їм, порушуючи постанову міськради про заборону звукових сигналів.

— Ти не сказав мені, що любиш мене, — нагадала вона згодом.

— А ти?

— В цьому, звичайно, немає ніякої логіки, але я б заради тебе нічого не кинула й нічим не пожертвувала, хоча… позавчора я прогнала геть усіх отих дурнів, які приїхали за мною аж із Москви… Але й без тебе, мабуть, не зумію тепер… Це знов же таки, мабуть, кажуть усі жінки, поцілувавшись з чоловіком, але…

— Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальності.

— Не треба, тобі не личать слова звичайні… Але як ми з тобою щойно гризлися! Хочеш — розповім тобі казочку, почуту мною в тайзі? Про звірів.

— Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю хвилину миру, який встановився між нами. Якби міг, я б зупинив бодай на коротку мить час. Так, як зупиняються стрілки на великих електричних годинниках перед тим, як зробити черговий перескок.

— Щастя між двома скаканнями годинникової стрілки? — Тая засміялася.

— Але потім стрілка все-таки перескакує, гнана невблаганним плином часу, а ми намагаємося вже коли й не наздогнати чи випередити її, то бодай не відстати. Наприклад, я через два дні їду до Західної Німеччини.

— Куди? — Тая вирішила, що він жартує. — А чому б не в Патагонію?

— Справді, до Західної Німеччини, — Борис був цілком серйозний. — Вже все готово, всі документи оформлені, маю квиток на літак Київ — Відень. Звідти — поїздом.

— Туристська поїздка? Але це ж не обов’язково. — Вона ще сподівалася знайти якийсь порятунок. Втратити його вдруге означало, може, втратити назавжди. Абсолютне безглуздя.