— Підемо з тобою, княже!
Лунало голосніше й голосніше, незгодні спершу пробували кричати й далі своє, але поступово вмовкли, бо віче мало свій жорстокий закон, за яким усіх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки більшості або ж випускали з себе дух. І коли вже було, нарешті, досягнуто бажаної згоди, Коснятин виступив наперед князя і гучним своїм красивим голосом викрикнув у ім’я всіх зібраних:
— Підемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикрості новгородцям!
— Підемо! — загуділо віче.
— Але обіцяй, княже, для Новгорода найпершу правду! — викрикнув Коснятин.
— Обіцяю! — крикнув Ярослав. .
— Поклянися! — вимагало від князя віче.
— Хрест кладу святий! — відповів Ярослав і перехрестився перед усіма урочисто й замашисто.
— Потягнемо твою руку! — знов гукнув Коснятин.
— Потягнемо! — закричали звідусюди.
Ярослав знову підніс руку, даючи знак, що хоче говорити.
— Йдучи до Києва, — промовив посеред тиші, — наставляю вам князем Новгородським…
Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скроні ломило, всі ждали, кого ж назове Ярослав, тільки Коснятин, здавалося, стурбований був найменше, не пропав йому усміх з вродливого лиця, стояв він коло Ярослава, високий і могутній, годі було й шукати ліпшого й виднішого князя для цього великого вільного города; але все на світі буває, в останню мить князь міг вимовити перше-ліпше ім’я, що спало б йому на гадку, може, мав. домову з якимсь із своїх молодших братів, про долю яких ще ніхто нічого не відав, може, пришле їм брата свого Судислава, який сидить у поблизькому Пскові; затамувало віддих усе віче, стежило за князем, а той витримував урочистість миті, поклав руку на яблуко меча, вперся міцніше ногами в вершину вічового пагорба, гукнув голосно й дзвінко, помолоділим голосом:
— Коснятина, сина Добрининого!
І Коснятин, мов підрубаний, упав на коліна перед князем, поцілував Ярославові руку, яка тримала наголовач меча, оросив своє велике вродливе обличчя слізьми вірності й розчулення, промовив у тиші, яка ще й досі лежала над віче:
— Клянемося тобі, Великий князю, дотримувати вірності у всьому!
— Клянемося! — ревнуло віче.
Здається, ніхто й не помітив обмовки Коснятинової щодо «Великого князя», не зважив на неї й князь Ярослав, бо ні в чому не змінилося його лице, тільки тернув навіщось лівою рукою вуса, так ніби змахував з них сльози, що, непомічені, скотилися йому по щоках, та хіба ж могли бути непоміченими перед тисяччю очей!
Але нарік тепер Коскятина князем і, за княжим звичаєм, повинен був обійняти й поцілуватися з ним перед усіма, як з рівним собі, по-братськи, і Ярослав обійняв Коснятина, і вони поцілувалися, і тепер справді заплакали обидва від розчуленості, заплакали безпричинно, як то роблять завжди чоловіки в хвилини, яких не можуть збагнути ні жінки, ні діти.
Вдосвіта наступного дня відпливали від Новгорода лодьї з воїнством.
Вже на волоках приспіли навстріч князеві нові тужні звістки про те, що стіл київський захопив підступно Святополк, що вбиває він рідних братів у негідному своєму устремлінні до оди-нацтва, навчений, видно, всього лихого в свого тестя в західних краях, названих так вельми слушно, бо, як то мовиться, заходять там разом з сонцем і всяка правота, і послушания, і любов людська. Оплакувано смерть Борисову й правлено молебні на спомин його душі, пливли далі, нові чутки стрічали їх тепер уже про смерть Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там і про зникнення Глібове, який поїхав до Києва, щоб побачити отця свого, а побачив, виходить, тільки смерть, знову ж таки од рук окаянного брата, необачно колись діафнгрітого їхнім покійним отцем.
Ще десь у далекій Тмутаракані був старший брат Мстислав, ще сидів він там незрушно на узбіччі — видно, не дуже хоті-ося йому втручатися в суперечку за київський стіл, привче-ай до теплого сонця тмутараканського, до грецьких вин і схід-их присмаків, не хотів, мабуть, повертатися в київські морози та дощі; отож Ярослав був мовби божим мечем, що мав скарати братовбивцю Святополка, він ішов на Київ швидко й упевнено, з дорозі прилучалися до нього всі, хто здобувався на якусь брою, вирушали йому назустріч з волостей боярці, приходило і з Чернігова, і з Дерев, і з інших земель руських стільки лю-|бй славних і можних, що було б задовго називати всіх поіменно. Якби Ярослав виступав проти рідного батька, то, мабуть, тикали б від нього ночами воїни, яким сам платив, лякаючись кари божої й людської за діло негідне, але тепер усе повернувся так, що йшов він на Київ чинити відплату, і за нього ста-ала вся земля, а Святополк хтозначим і тримався, хіба що Озерною силою своїх вишгородців, та ще й печенігами, чотири коліна яких, здається, завжди були готові підтримувати його, а коліна ті: Гіазіхопон, Гіла, Харов і Явдієртнм. Так і зійшлися в кінці літа дві сили, два брати на Дніпрі ло Любеча, але не буде тут опису битви, сказати годиться :ш про те, що переміг Ярослав, а Святополк утік до тестя ото в Польщу; воїнів же погинуло там безліч, та й знов на них мова, бо хто там згадує в своєму величанні перемога-полеглих, про імена яких і душі, як сказав дієписець тих в, хай пам’ятає в своїм милосерді бог всемогутній…