Диво!

«Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и —церковь святыя Софии», — це літописець.

Може, будовано цей собор у сльозах, прокляттях і крові, може з урочистим співом і радістю, — хоч як там було, але піднявся він у тій землі, яка не знала кам’яних споруд, у землі, яку називали землею багатьох городів, та були то городи дерев’яні, горіли вони так часто, що не встигала потемніти ще й стружка на нових будівлях; і от над цими дерев’яними городами, над звичною нетривалістю й тимчасовістю вознеслося рожеве кам’яне диво: небаченої величі й краси храм, який за розмірами поступався лише константинопольській Софії, а за Своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі.

«Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был дивен и славен всем окружным странам, якоже ин не обрящется во всем полунощи земном от востока до запада», — це Іларіон, при якому будувалася Софія, єдиний учасник, голос якого дійшов до нас крізь віки. Цей собор був барвистий, як душа й уява народу, що створив його. І стояв він посеред темряви, чвар, бідності й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять два роки від його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року, кожне покоління намагалося чимсь прикрасити Софію, кожен князь, мудрий чи дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою благочестивість і збагачував собор дорогоцінним посудом, коштовними ризами і рідкісними книгами.

Вперше підняли на собор руку князі, що вийшли з тої самої Суздальської землі, де колись княжив творець Софії Ярослав Мудрий. У 1169 році Андрій, якого згодой — 6 іронія! — названо Боготлюбським, послав проти Києва ополчення одинадцяти північноруських князів на чолі з своїм сином Мстиславом. Лиш два дні тривала облога Києва, а на третій день, дванадцятого березня, після приступу Київ узято, чого не бувало до того ніколи. Карамзін у своїй «Истории государства Российского» з болем написав про цей день: «Победители, к стыду своєму, забыли, что они Россияне; в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, похитили иконы, драгоценные ризы, книги, самые колокола» (т. II, 316).

Згодом той грабунок пробувано усправедливити гарячим бажанням Боголюбського зосередити найбільші святощі в засновуваній ним столиці Володимирі (так і вкрадена з Києва славнозаісна ікона божої матері перейшла до історії під назвою Володимирської). Так ніби не один бог був для всіх князів.

Але треба називати речі своїми іменами. Якщо пограбував «мать городов российских» і-найдивніший собор нашої землі один князь і його ще й похвалено та названо Боголюбським, то чому б не спробувати й іншим?

Через тридцять два роки, в січні 1202 року, Київ взятий був князем Рюриком Ростиславовичем, який привів собі на підмогу ще й половців з ханами Кончаком і Данилом Кобяковичем. Гірко плакав літописець над долею Києва: «И сотвориша велико зло в Русской земли, якого же зла не было от крещения Русской земли… Митрополию святую Софию, и Десятинную святую — Богородицу разграбиша, и монастыри все, и иконы одраша, и иные поимаша, и кресты честные, и сосуды священные, и книг, и порты блаженных первых князей, еже бяше повещали на память собе, то все положиша себе в полон».

В 1240 році Київ був знесений з лиця землі Батиєм. Завалилася навіть Десятинна церква, у якій пробували знайти свій останній рятунок від татарської орди старі, жінки і діти. І тільки Софія, сплюндрована, обдерта зсередини, вціліла, стояла над пожарищем, над попелом і руйновищем, і підносила бого-матір свої руки в молінні за Київ на стіні, поставленій древнім будівничим так міцно, що не взяли її татарські пороки. Тоді й названо ту стіну Нерушимою, бо повірили люди, що вічно •стоятиме цей великий і предивний собор і вічно здійматиме, захищаючи їх, свої руки, створена великим художником першо-віків скорботноока жінка.

Стояв собор і при князеві литовському Гедіміні, що зайняв Київ через вісімдесят літ після Батия, і при татарському ханові Едигею, який грабував Софію вже в 1416 році, не зачепила його й пожежа Києва, що її полишив по собі кримський хан Менглі-Гірей 1482 року.

Коли вже нічого було грабувати, лишилися самі тільки стіни З ледь помітними під патиною століть фресками і мозаїками, яких видовбувати ніхто не став, — мабуть, тому, що високо або ж надто забарно, грабіжники ж завжди квапляться (чому доказ і нетерплячка Шнурре, який хотів би за місяць знайти під давніми записуваннями найдорогоціннішу фреску в соборі і, мерщій вирізавши її, відправити в свій фатерлянд), тоді настали часи, коли одні прагнули якось, відбудувати собор, інші ж намагалися будь-що полишити в ньому свої сліди. Так, уніати, які володіли Софією тридцять шість літ,-не здобулися більше ні на що, як забілити вапном усі фрески, й мозаїки, і грецькі написи, які дратували їхнє око, звичне до латини.

Владика Молдавський Петро Могила, що через шість років І Після уніатів став київським митрополитом, був першим, хто відбудував і зміцнив собор, перед тим століттями плюндрований і знищуваний. Він підтримав древні стіни контрфорсами, вибудував нові арки в західній частині храму, поставив вільна нових куполів і фронтонів, полагодив старі куполи, надбудував верхні галереї, при ньому собор знов засяяв своїми мозаїками і фресками зсередини, хоч, здається, зовнішні розписи на той час уже були понищені.