— То хочеш до мене?

— Ще не знаю, чого можу хотіти, а чого не можу, — сказав той, дивуючись Агапітовій поведінці. — Не знаю, хто я: раб чи чоловік, хоч рабом не почувався ніколи і не дійду до цього.

— В цьому щось є, — підніс пальця догори Агапіт, — це гарно сказано, а ще ліпше ти, чоловіче, вималював оті візерунки, на які я ще трохи подивлюся. Це прекрасно! Говорю я. — Агапіт! І будеш ти серед моїх антропосів, як тебе?

Сивоок мовчав, ображений за таку зневажливу забудькуватість, але з-за спини у Агапіта вивернувся Міщило, нагадав своєму принципалу: — його звуть Сивоок.

— Сивоок, — повторив, поплямкуючи губами, Агапіт. — Ну що ж, це ім’я теж може бути славним, як і Агапіт! І що може бути прекраснішого, питаю я вас усіх?

Видно, він часто звертався з такими запитаннями, ні до кого, власне, не надаючись зокрема, і звик, що ніхто й не повинен відповідати, бо відразу по своєму вигукові випустив на свої товсті масні губи посмішку вдоволення самим собою і цілим світом, який видавався йому сповненим гармонійності, підняв край хітона, змахнув ним, війнув злегка на Сивоока пахощами східних ароматів і пішов, забираючи за собою всіх своїх антропосів.

До всіх Сивоокових пригод додалася ще одна, трохи незвична, щоправда. Та що з того?

Не міг відати Сивоок, що Агапіт з його неквапливістю був по-слонячому впертий у своїх забаганках. І вже коли він намірився мати в себе дивом врятованого русича, то йшов за своєю примхою, мов балувана мала дитина.

Ніхто, ясна річ, не хотів стати на поміч Агапітові, та він і сам гаразд знав, що годі шукати кінця будь-якої справи там, .де його не може бути, серед цих людей, які мали пишні титули й не менш пишний одяг тільки завдяки тому, що ціле життя усувалися від вирішення будь-яких справ, не сказали ні разу «так» або «ні».

Міг його виручити тільки один чоловік, і то сам імператор.

Доступитися до імператора, якщо ти не належав до чинів кувуклія, вважалося справою малоймовірною, знайти ж людей, що відстоювали б перед василевсом твої інтереси, було ще важче. Та для Агапіта, здавалося, немає неможливого. Він мав золото, але золото мав багато хто. Зате ніхто не володів такою впертою улесливістю, як Агапіт. Він міг тижнями чи й місяцями топтатися серед чинів, кланятися їм, улещувати їх, поки добивався свого, він не знав, що таке приниження, завжди готовий був упокоритися будь-кому, аби тільки вихитрувати задумане для себе.

Його відраювали від наміру просити в імператора врятованого «білого болгарина», тобто русича, як той сам себе іменує. Навіщо? Хіба мало в Константинополі людей, щоб вибрати з них собі містія, учня, а то й просто раба? Ювеліри на Аргіро-пратії, мідники на Халкопратії, дуборізи в Цангарії — будь ласка! А так, хто б то йшов до імператора з такою нікчемною справою?

— Так, так, — згоджувався Агапіт, — але!..

Він вимовляв це «але», підносячи багатозначно палець догори, сам вдивлявся в той палець, поки й співрозмовник теж задирав голову, а тоді Агапіт спокійно опускав собі руку і з співчуттям до свого не дуже тямкуватого слухача мовив, так ніби й не було отої паузи з розгляданням наставленого в небо пальця:

— Але коли чоловікові чогось захочеться, то треба вдовольнити те бажання, бо інакше перестаєш бути чоловіком.

— Важко й трудно, — зітхав співрозмовник.

— Але не для такого чоловіка, як ви, — обдаровував його Агапіт такою посмішкою, що тому здавалося, ніби його обнімає красуня або ж обсипають золотими монетами.

В Константинополі почалися осінні врумалії, імператора можна було бачити тепер або ж у Трикліні дев’ятнадцяти аку-вітів, де він возлежав за трапезою, де подавано тільки на золотих блюдах, де слуги ввозили заморські фрукти в вазах з чистого золота і таких важких, що підіймати їх на столи доводилось на обшитих позолоченою шкірою вірьовках, перекинутих через блоки, хитро сховані під стелею Трикліна, але до трапези в Трикліні дев’ятнадцяти акувітів запрошувано, згідно з ритуалом, тільки точно визначене коло людей, до яких Агапіт не належав, так само точно за приписами, які йшли ще від попередніх імператорів, добирано в супровід царствуючій особі на загородні лови,.на грища в циканістрії, на кінні прогулянки, на урочисті виходи до храмів і монастирів, навіть на іподром, де дивитися на імператора могли відразу сто тисяч чоловік, які сиділи на мармурових лавах, але перебувати в кафисмі разом з імператором мали право лише втаємничені, довірені, найближчі. Та, зрештою, якби навіть Агапіт і належав до того вузького кола імператорського оточення, то всіляко б уникав двірської метушняви, бо його велике тіло не виносило поспіху, а лінива душа художника прагнула передовсім спокою і волі для роздумів.

Міг ще дозволити собі стояти осторонь від метушняви кувук-лія ще й завдяки тому, що завжди в достатку мав золота й коштовностей для цього збунтованого, божевільного світу, де все можна купити. Тож не дивно, що за кілька днів по тому, як запала йому в голову примха мати в себе Сивоока, Агапіт улестив і підкупив, кого там треба, і василевсові Константину, коли він був на іподромі, обережно сказано про бажання відомого будівничого Агапіта викупити «білого болгарина». Імператор страшенно розгнівався за невчасність і недоречність такої просьби.