Ночами ромеїв заїдали хмарища комарів, що вилітали з Струмешницьких боліт, у війську почалася пропасниця, захворів сам імператор, сумно світилися поодинокі багаття в візантійському таборі, харчові загони не встигали довозити їжу на таку силу-силенну людей, збитих докупи у вузькій долині.
А в болгарів на стіні весело палахкотіли вогнища, клекотіла смола в мідних котлах, які миттю переверталися на голови напасників, як тільки починався черговий приступ, гам лунали не тягучі пісні-молитви, як у візантійців, а відчайдушні погуки, сам цар походжав серед захисників з сином Гаврилом-Радомиром і племінником Іваном-Владиславом, по всьому вже видно було, що цього разу Василій розіб’є свою вперту ромейську голову об болгарську стіну попри його затятість, попри його чисельну перевагу, навіть попри втрату Самуїлом добірного полку Несториці, бо марнославний воєвода, порушуючи царське веління, замислив узяти Солунь приступом, а не просто полякати ромеїв, але ж випустив з виду, що до обложених може прийти підмога морем, і вона прийшла непоміченою для болгарів, у Солуні зібралася чимала сила візантійського війська, болгари були розбиті вщент, сам тільки Несториця з кількома недобитками прибіг до царя, схиляючи повинну голову, яку, як відомо, меч не січе, але й пуття з неї, дурної, мало.
Згодом сталося ще одне лихо. Ромеям удалося притулити до стіни одну вежу і з верхнього майданчика сипонули закутів залізо воїни на стіну до болгар. Сам цар кинувся туди, щоб зіпхнути нападників, мав ще силу в руках, попри свої сімдесят літ, не хотів уникати найстрашнішого, приготований був уже давно, поки ждав василевса, і на звитягу, й на смерть, тож і кинувся в саму січу, хоч як його відраювали найближчі, хоч як утримував Гаврило-Радомир. В бою Самуїла прикривали з усіх боків, і все ж якийсь ромей вихитрився й ударив царя з-за спини по шолому, розкривавив йому вухо, забив, паморокй. Са-муі’л упав, його підхопив син, виніс з бою і, взявши для прикриття п’ять тисяч воїнів, швидко поскакав у Струмицю.
Але й це не позначилося на болгарській обороні. Вежу було відіпхнуто від стіни, ромеїв одбито, ундіонський перевал так само лишався непрохідним для василейса, ніяка сила не могла пробитися крізь загороду. Поставлену Самуїлом, але ніяка сила не могла тепер і відтягти від тої стіни Василія. Імператор не виходив з намету, ні з ким не хотів говорити, похмуро мовчав, важко зиркав своїми великими очима з-під чорних, де-не-де побитих сивизною брів на протокеліотів, мало їв, ще менше спав, і видавалося, що заповзявся він покласти тут усе своє військо, щоб потім або ж повернутися до Константинополя самотнім, або й самому полягти в Клідіоні.
Десь у підхмарній Струмиці в тяжкій непам’яті лежав старий болгарський цар, стверджувалася вельми невчасно пісня про їе, що «царят болен лежи», — так рано чи пізно до кожного приходить та неуникна мить, коли всі справи світу вирішуються без твоєї участі, навіть найголовніша справа твого життя розвивається або ж занапащується кимось іншим, і вже ти неспро-можен будь-що вдіяти, будь-чим допомогти, бо сам ти потрапив на хистку грань між буттям і небуттям і провалюєшся, западаєш у бездонність, з якої ще не вертався ніхто.
А тут, у Клідіонській клісурі, в пишному багатополому царському наметі, прикрашеному імператорським стягом, ’лежав почорнілий од пропасниці й призбираної тридцять літ проти болгар упертої злості другий старий чоловік, і свідомість тьмарила йому тільки ота злість і чорна ненависть до великого народу, який не бажав підкорятися йому, імператорові всіх ромеїв. А чому той чи інший народ має підкорятися такому або сякому імператорові? Над цим імператори не задумуються. І вже якщо вирушають вони в походи на підбій чи загарбання, то не люблять повертатися з порожніми руками. А він тридцять років невпинно виступав проти Болгарії і тридцять років повертався назад майже ні з чим. А ще: його походи щоразу розпочиналися з тих країв, де колись народився засновник великої Македонської імператорської династії Василій Перший, через століття кров Василія Першого відродилася в жилах Василія Другого, буйна, дика, зла кров багрянорадних дітей, внуків і правнуків того молодого македонського селянина, який прийшов колись до Царгорода босий, з порожнім мішком за плечима і заснув під стінами столиці коло монастиря. Він подався до Царгорода тому, що мати його побачила віщий сон: як у неї з черева вийшло золоте дерево, розрослося й укрило тінню весь їхній дім. Ще не знав, де знайде те золоте дерево, але був дужий, як дикий звір, мав невичерпні запаси здоров’я, безтурботності й упертості, тож і потеліпався аж з-під Адріанополя до столиці, прихопивши на всяк випадок звичайний порожній мішок, щоб, за селянським звичаєм, не опинитися з порожніми руками там, де можна буде щось увірвати. І поки він спав перед брамою монастиря святого Діомида, куди його не пустили навіть ногою ступнути, ігуменові, який після трапези теж приліг спочити, приснилося, що з неба чується неземний голос і той голос велить йому: «Піди і введи до монастиря владику земного». Ігумен прокинувся і звелів глянути, хто стоїть за монастирською брамою. Йому доповіли, що там нікого немає. Він знову задрімав, але тепер, уже з’явився йому ангел господній і повторив ті самі слова: «Піди й уведи…» Ігумен сам вийшов за монастирську браму, та, крім босого молодого здоровила, який хріп на сонечку, смачно пускаючи слину з губів, нікого не побачив і, творячи молитву, знову вернувся в свою келію, сів за священну книгу, але знову неждано заснув і побачив самого господа бога, який суворо поглядав на нього і сказав: