— Запам’ятай, що то твоя вимога — про відступ. Сам я ніколи б не вимовив цих слів.

Тут саме час трохи сказати про Василія Другого Македонянина. Він був онуком імператора Константина Багрянородного, що прозвав себе так, щоб довести своє справді царське походження, бо всі діти візантійських імператорів народжувалися у Багряній палаті, але лише в тому випадку, коли імператори перебували в законному шлюбі. Мати ж Константина Багрянородного Зоя Карбонопсида, тобто Чорноока, була четвертою дружиною імператора Льва Шостого, і патріарх не визнавав цього шлюбу, отож Константин вважався мовби незаконнонаро-дженим, простіше кажучи байстрюком. Таким був дід Василія Другого. Щоб засвідчити своє високе походження, Константин Багрянородний намагався вивищитися над усіма своєю вченістю. Він написав «Книгу церемоній», у якій учив, як цар повинен говорити, ходити, триматися, сидіти, посміхатися, одягатися, ще лишив по собі книги «Про феми» і «Про управління державою», хоч сам тим мистецтвом так і не оволодів, про що свідчив безлад, який настав по його смерті. Не виказав Константин і великої мудрості в справах, що стосувалися безпосередньо його самого і сина Романа, коли одружив того на якійсь Анастасо, дочці плебея з Лаконії, що тримав трактир у трущобах Царгра-да. Ця Анастасо по одруженню взяла собі ім’я Феофано, відзначалася вона приголомшливою вродою, а ще — справді диявольським характером. Перше, що вона зробила, ставши імператрицею по смерті Константина, якого, здається, отруїла, — це прогнала стару царицю Єлену і п’ять зовиць, чудово освічених царівен. Усіх вислала в монастирі. Згодом, народивши двох синів і дві доньки Романові, отруїла й чоловіка. Отруїла також узурпатора Романа Лакапина, потім вийшла заміж за чоловіка, старішого за неї на тридцять років, через п’ять років зрадила його, помогла коханцеві вбити, зробила свого коханця імператором, а коли той зрікся її й вислав з Константинополя, зуміла через вірних людей дати зрадливому імператорові повільно діючу отруту, і той незабаром вмер, висохши, мовби від насильного обпоювання оцтом.

Може, набачившись змалку всього наймерзеннішого від власної матері, Василій назавжди зненавидів людську породу, надто ж — жінок, через що ніколи не одружувався, хоч ходили темні чутки, що останнє з’ясовувалося трохи інакше: мовляв, щомісяця раз або двічі в покої до імператора тайкома приводили вродливих юнаків; мабуть, він страждав од тої розпусної слабості, боровся з нею і не міг збороти, через що втікав із столиці у нові та нові походи, був завжди з воїнами, мився холодною водою, вживав просту їжу, не любив вина й гулянок, завжди ходив закутий у темне залізо тільки вузький обруч і нараменники з білого золота і золотої в’язі пояс виказували його високе становище. Звісно, таке пояснення завойовницьких походів ромейського імператора може видатися досить поверховим і наївним, але така вже сила пересудів: часто-густо вони затемнюють найважливіші події, а коли взяти до уваги, що бодай найменша істина не дається без певних зусиль, то й стане зрозумілим схильність більшості охоче піддаватися розповсюдженим хибним думкам, а то й просто — безглуздям.

На той час, коли Василій звелів зупинятися на нічліг у небезпечній тіснині за Траяновими воротами, ще до кінця ніхто не знав імператорового характеру, відали тільки, що заперечувати йому марно. Та й хто б міг заперечувати? В свої тридцять років імператор ще не вважався досвідченим воїном, а недосвідченість завжди породжує впертість. Щоправда, впертість породжується ще в людині тоді, коли немає заперечень навколо; а які ж можуть бути заперечення проти волі найвищої царственості?

Отак з тисячу років тому найдосвідченіші воїни й полководці ромейські не спали ночі, тривожно дослухаючись до крутих стрімнин зрадливих болгарських гір; Самуїл зібрав усю свою силу навколо, дав своїм короткий спочинок на дві-три години і в темряві перед досвітком ударив на ромеїв.

Молодий воєвода сам піднімав зі сну потомлених войників, тихо говорив то там, то там про ворога:

— Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим.

А потім перший пішов униз, закликаючи болгар:

— Хайде, хайде, деца!

З тим погуком «хайде, хайде» навалилися звідусіль болгари на тісно збитий табір ромеїв, не дали їм розпростатися, не пустили розпружитися їхній силі, стали нищити крайніх за крайніми, ряд за рядом, в похмурому передсвіті серед дикої звированості людської страшно зблискували мечі, сокири, піднімалися списи, палиці, бойні вила, та все то була здебільшого зброя болгарська, бо ромеї, зім’яті, розгублені, перестрашені, не ставили опору, намагалися виприснути з жахливої пастки, їхніх начальників не було видно, імператорів намет на узвишші болгари захопили вже з першого натиску, так що Василій насилу здолав утекти, ховаючись за велетенські щити з буйволячої шкі-ри своєї вірменської піхоти, дві тагми якої вдень і вночі неод-лучно перебували коло імператора.

Все було втрачено Василієм Другим у тій битві: військо, казна, обоз, честь, тільки злість на болгарів не пропала в понурій душі імператора, а розпалилася ще чорнішим вогнем.