А сам Яковенко, поки вхлинав у себе все те, що відбувалося внизу на палубі, поки з відразою й страхом переконувався в нікчемності так званої команди «Оміроса», в її неспроможності боротися зі штормом, поступово добрався все-таки до лоцмана і вже був майже поряд з ним, уже йому стало якось мовби затишніше й упевненіше, тільки подумав ще стривожено: «А де ж мої хлопці? Що з ними? Як вони там?» Дивувався, що ніде не побачив Юрчика. Невже його знесло першою хвилею? Сховався з переляку? Але куди? Все живе намагається видобутися на палубу, а не забиратися в глибини судна під час такого шторму. Тим більше недосвідчений сухопутний хлопець, у якого нема жодних підстав вірити в міць і захист чужого старенького мореплава.

Треба мати небуденну відвагу, щоб, як отой невідомий для них штурман зі своїми матросами, рятувати товариша і, рятуючи, довірятися маленькому суднові. Штурман подав гарний приклад: піклуватися за товариша. Яковенкові була приємна ця роль, вона підносила його у власних очах. Ну ж, Юрчику, де ти там? Не бійся, не губися! За Віктора Яковенко турбувався менше. Вірив, що той втримається, не пропаде, вірив у нього навіть більше, ніж у самого себе.

Гриша знов щось кричав Яковенкові, і знов Яковенко не міг нічого почути, хоч і стояв уже зовсім близько від лоцмана. Тоді той зробив рух головою, запрошуючи Яковенка ще ближче, а коли й після того Яковенко нічого не розібрав за ревищем вітру й води, лоцман показав йому, щоб він наставив вухо. Рук від штурвала він одірвати не міг, все показував тільки рухами голови й шиї, і Яковенко мимоволі відзначив, що добре мати таку довгу шию, як у Гриші, взагалі добре бути, виявляється, високим і витким, як лоцман,— для чортячої погоди, бач, усе годиться. Куди лоцман намагався спрямувати «Омірос», що він міг розібрати в чортячій круговерті, в яку вскочило судно, Яковенко так і не збагнув. Майже падаючи на Гришу, наставив йому до самого рота своє вухо, і лоцман прокричав щосили:

— Машини!

Останнє «ни!» ураган відірвав од слова і вмить заніс до чорта в зуби, але Яковенко все-таки встиг зрозуміти значення лоцманового вигуку, тільки не знав, яке відношення має він сам до якихось машин. На з’ясування пішло дуже багато часу. Щоправда, ніщо не встигло змінитися, коло шлюпок так само падали й підводилися безпорадні купи, а внизу коло капітанського містка затято змагалися за помаранчеві рятувальні жилети стюард і Стіліанос, слуга й пан, лакей і хазяїн. Але Яковенкові здалося, що поминула вічність. Бо поки ж то він знайшов собі нову точку опори, поки перемістився ближче до лоцмана, поки влучив хвилю, щоб упіймати його вухо і прокричати йому малесеньке слівце: «що-о?», судно, мабуть, десять, сто, а то й тисячу разів переверталося і знов випростувалося, потопало й виринало, вмирало й воскресало так само неправдоподібно, як Лазар в євангелії.

— Машини стали! — знов намацавши вухо Яковенка, крикнув лоцман.

Яковенко міг би знову продовжити цей дивний діалог, у якому репліки розокремлені були цілою вічністю, потрібною на зміну позицій, на боріння з дикою гойданиною судна, він би міг притулитися до лоцманового вуха і поспитати: «А що я можу вдіяти?» Або ще б міг спитати, навіщо ж тоді лоцман крутить штурвал, навіщо витрачає сили на те, щоб кудись там спрямувати «Омірос», раз судно перестало рухатися, раз воно віддане на розтерзання штормові після того, як стали машини, зупинився гвинт, завмерло те найголовніше, завдяки чому кожне судно живе, існує, не гине й посеред найбільш знавіснілих і безжальних вод.

Але він не став продовжувати перегук з лоцманом, бо саме тої хвилини на капітанському містку з’явилися, наче підкинуті знизу пружною силою, його хлопці! — Юрко і Віктор. Живі й здорові, цілі-цілісінькі, рідні, дорогі, прекрасні його хлопці, його команда, команда Яковенка, яка тепер разом з лоцманом Гришею творила чи не єдиний людський осередок на судні, зрадженому долею і тими, хто вважався його справжніми господарями. Штурман зі своїми помічниками більше не показувався, а капітан не йшов у лік, бо хоч не купчився він серед отих на палубі, але й тут від нього поки що не доходило жодних ознак дійовості, він так само стояв, тримаючись якимсь чудом, і здавалося, занурювався в тупу байдужість тим глибше, чим більше й безжальніше шарпав нещасне судно шторм.

«Хоч як було трудно, ми всі зібралися на капітанському містку, щоб виробити спільний план дій…»

Ах, як розкішно звучить під час атомних вибухів шторму: «Зібралися на капітанському містку, щоб…»

А він дивився на своїх хлопців, і йому хотілося спершу сміятися й танцювати від радощів, що вони цілі й тут, а потім мало не заплакав, коли побачив, яке розгублене обличчя в Юрчика і який пошарпаний видобувається знизу Віктор. Юрчик ускочив у тісний простір містка, мовби перед начальством на огляд. Усе на ньому було цілісіньке, акуратно заправлене під пояс гімнастерки, навіть чоботи здавалися начищеними (вони виблискували від води, були залиті водою так само, як і весь Юрчик), він тупнув чобітьми, поправив картуза і відразу ж полетів сторч головою, кинутий страшним ударом, який потряс усе судно, і тільки тоді Яковенко запримітив сливе дитинну розгубленість на обличчі Юрчика, закам’янілу розгубленість, яку Юрчик марно пробував приховати в турботах про зовнішню акуратність (кому потрібна тут акуратність!). І все ж таки він якось примудрився не заорати носом у поміст, за щось там ухопився, збалансував, не впав, і як тільки судно почало випростовуватися, і Юрчик знов тупнув чобітьми, знов провів пальцем попід поясом, щоправда, тепер передбачливо притримуючись другою рукою за поручень. Такий був Юрчик.