Малий Стіліанос ненавидів дорослих. Хай вони помруть усі — він хотів жити! Нема нічого ліпшого за життя! Тому кричав найголосніше санітарам (чи емісарам — не знав, як вони там звалися) Червоного Хреста: «Я хочу їсти! Я! Я! Я!». Ну, звичайно, хотіли їсти і його сестри Евангелія, Марія, Ніна, брати Тінос і Кіріакос. І всі діти Афін і цілої Греції також хотіли їсти. Але що йому до того? Він був голодний! Він хотів їсти! Він мав насититися — і хай западуться в землю білі узгір’я Аттіки і висохне пурпурове грецьке море!
І ті бовдури з Червоного Хреста врешті догадалися, що не нагодують одною хлібиною тисяч, як то колись Ісус зробив, і дійшли до єдино правильного висновку вибирати в окремих родинах найздоровішу дитину і всю поміч давати тільки їй. Вибирали здебільшого дівчаток, майбутніх матерів майбутньої Греції, але ж хлопців майбутнє вимагало теж! І Стіліанос кричав доти, поки викричав собі право на життя! Тільки він був годований і поєний, його брати й сестри повільно вмирали і вмерли всі: Евангелія, Марія, Ніна, Тінос і Кіріакос. Вони просили поділитися з ними хоч крихтою, але він не поділився, бо мав вижити і вижив! Епетіке — вдалося! Епетіке. «Хто побідить, то зодягнеться в білу одіж, і не витруть ім’я його з книги життя»…
(Не забудь, не забудь, не забувай!..
Вона втікала від нього по вологому піску. Черевики давно скинула, несла в руках, ляпотіла босими ногами по вологому піску, втрапляючи іноді на мілке, розпліскувала весело воду, рожеві п’яти круглилися в нього перед очима, він гукав: «Зіно!»,— а вона сміялась і втікала далі й далі, не тільки від нього — від усіх! Їй набридло триматися гурту: і так була в гурті цілий вечір і цілу ніч, а перед цим — аж десять років. Сьогодні випуск! Кінець! Ідуть у світ… Розходяться, розбігаються, розприскуються… Їй хотілося, щоб він доганяв її. Мабуть, була закохана в Яковенка. Йому теж подобалась. А може, просто приємно, що вибрала саме його? До Зіни липли всі хлопці… Ще й сьогодні, коли після випускного вечора пішли на Дніпро, до неї то один, то другий… Насилу встигала відкручуватися… Ішли й ішли понад берегом. Хто зна й куди… А тепер вона вискочила з гурту й утікає… «Зіно-о!»— гукав Яковенко і біг за нею, а вона втікала далі й далі. Тільки круглі виямки від босих дівочих п’ят у вологім піску… Ні, він не любив Зіни… Оці вибрики… «Зіно-о!» Берег круто стрибнув угору… «Зінко-о! Божевільна!»… Вона дряпалася на піщану кручу, мов молода коза… Сипався вниз пісок… Два струмені білого, сипкого… Летіли якісь зелені клапті. Зіна плуталася серед чіпкого батожжя огудини, яке обплітало кручу вгорі. «Куди тебе понес…»
І тоді вгорі пролунав страшний крик. Жіночий, але не Зінин… Та він і не розібрав… Злетів угору, обпік руки в холодній росі, розгублено сів на краю кручі посеред буйного гарбузового листя… Зіна стояла зовсім поряд, а її обіймала невисока худенька жінка, вся в чорному, і повторювала з болем і радістю, з надією й горем одне й те саме слово: «Доцю! Доцю! Доцю!..»
Спокійний димок курівся над димарем недалекої хати, крайньої хати в селі… Ітимеш отак понад Дніпром і весь час набрідатимеш на села, що виходять на самий берег… І над усіма хатами димки… І ранковий туман стелиться понад Дніпром, а може, то й не туман, а домашній дим з теплими рідними запахами. Женуть діти до Дніпра від села табуни білих гусей. Повільно спускаються вниз корови. Продиркотів вулицею мотоцикл.
Усе це побачив Яковенко за одну мить і все увібрав, не розумів тільки, чому ця незнайома літня жінка тримає за руки Зіну, цілує їх і плаче, і щось говорить гаряче, схвильовано, квапливо…
«Я не знаю..» Я нічого,— пробує пояснити Зіна, яка теж, видно, нічого не може збагнути.— І вас не… Я не…»
«Дитино ж ти моя, Нацю,— не слухає її жінка,— та як же довго я тебе ждала, Нацю».
«Я не…» — каже Зіна.
І Яковенко мало не підстрибує, щоб і собі підбігти до дівчини і виручати її, але якась непоборна сила притискує його до землі, його руки розгублено шурхотять у широкому листі, роса вже здається не холодною, а гарячою, пекучою.
«Двадцять літ я тебе ждала,— каже жінка, і плаче, і обіймає знетямлену Зіну,— двадцять літ, як один же деньочок… а тебе нема та й нема, а люди кажуть: «Не жди, Марфо, бо вже й не буде». А я кажу: «Неправда, прилетить моя донечка до мене, бо як відлітала, то махнула мені рученькою і сказала: «Ждіть, мамо!» То я оце й ждала… Не спала ночей, виглядала з-за Дніпра, зустрічала всіх птахів і проводжала їх: і журавлів, і лебедів, і ластівок, та все шукала серед них своєї Наці… А тоді отакий же самісінький ранок був… і на цьому самому місці… А ти пішла з дому ще звечора, все ви десь там ходили, та збиралися, та щось робили… Кажеш: «Мамо, лягайте спати, я скоро вернусь…» А як же мені лягати, коли зосталася в хаті сама… А сини мої на фронті і хазяїн на фронті, а Настуся моя і найменша… А ніч іде, а тебе нема… Вже й досвіток, вже я затопила піч та стала пшоняники смажити, бо ти ж їх так любила… А тебе все нема… Коли тут як ударить мене під серце, мов ножакою!.. Вискочила з хати, а вони ведуть тебе через город… «Нацю, куди ж ти?!.» А ти мовчиш… Чи, може, не почула? Тільки платтячко біліє, а вони всі зелені, аж у очах мені позеленіло… «Нацю!» — кричу… Та біжу сюди до кручі… А вони з автоматів як ударять!.. Та так же довго строчили, що в мене й серце зайшлося… А ти побачила, що я біжу, та махнула мені навстріч руками, як крильми, та… знялася, та й полеті-іла! А я перечепилася через гарбуза, впала, як мертва… А коли розплющила очі — нема вже Настусі, полетіла за Дніпро, у вирій, світ за очі!.. І оце двадцять літ не верталась… Вже й сини з фронту прийшли… І на батька давно похоронну прислали… І для тебе орден привезли аж із самої Москви… А тебе нема та й нема… Люди кажуть: «Не жди, Марфо, вже не буде…» Як же не буде, коли вона казала, що прилетить! Як махнула тоді мені — ждіть, мамо, прилечу!.. І жду… Оце й сьогодні напекла пшоняників, стою коло печі, коли моє серце тільки — тьох! Я з хати — о, боже ж мій милий! Моя донечка! Настуся! І як же тебе довго не було, як же я тебе ждала та виглядала! Ти ж, мабуть, голодна й холодна… І ніженьки твої заросилися, і черевички твої заносилися!..»