«Певно, учадів, — розпачливо подумав я. — Ех, від ста рядків інтерв’ю плюс, про всяк випадок, п’ятдесяти запасу лишиться десять рядків некролога…»

Аж тут я угледів у правому кутку його рота прокурену люльку, яка досі жевріла навіть у цьому позбавленому кисню приміщенні.

«Ага! — подумки зрадів я. — Видно, капітан учадів кілька хвилин тому, бо люлька ще не встигла згаснути у цій отруйній вуглекислій атмосфері. Треба негайно витягти його на свіже повітря!»

Втім, капітан Небреха був, нівроку, такий опасистий, що годі було б намагатися винести його з палаючого будинку на руках, як це полюбляють робити герої відеорам. Але тієї скрутної миті я рішуче й енергійно начхав на усілякі церемонії (знаєте, у носі від диму таки добре свербіло), вчепився обома руками старому у комір та й поволік, мов той лантух, з цього димового пекла.

Все було б добре, якби вчаділий раптом не виявив ознак життя. Він вибалушив на мене свої блакитні очі, на якусь хвилю сторопіло закляк, ніби, замість розумної істоти, зненацька побачив якусь примарну потвору, а тоді нараз почав героїчно боронитися.

— Ви що, здуріли? — згарячу вилаявсь я. — Пожежа!

Та хоч я докладав усіх зусиль, щоб врятувати потерпілого, капітан Небреха прудко випручнувся з моїх рук, блискавичним рухом захопив мене впоперек, і мої ноги вправно викреслили у повітрі вісімку. А сам він з несподіваною спритністю хоробро кинувся у самий вир.

Я чув, як шалено заклацали віконні шпінгалети і зарипіли рами. Війнуло свіжим повітрям. А за хвилину роботяга-протяг висмоктав з хати геть увесь дим. Від нього не лишилося й гадки! Була пожежа та й нема…

А капітан Небреха, відсапуючись, повагом зарипів на протезі до крісла, осудливо зняв з мене очима мірку, набив тютюном люльку, з насолодою запалив і хутко знову занурився у цілковиту хмару. З отруйних глибин її я й почув уперше його спокійний, трохи хрипкий голос:

— Оце, молодий чоловіче, і е так зване стихійне лихо…

Певно, я тоді мав на диво дурний вигляд з роззявленим ротом під рушниковою чалмою на черепі. До того ж у цей момент відчинилися двері — і на порозі виріс моторист з моїм нехитрим командировочним спорядженням.

— Ваші речі, громадянине пожежнику, — з єхидним осміхом повідомив він, взяв під козирок і вийшов.

Я полегшено зітхнув: на одного свідка моєї нечуваної ганьби поменшало. Та хоч як осоромився, а здорового глузду не втратив. Професійна звичка взяла гору, і я з неприхованою цікавістю запитав:

— Капітане, з вами можна спілкуватися хіба що у протигазі. Навіщо ви отак страхітливо накурюєте, та ще із зачиненими вікнами? Хіба вас в школі не знайомили з аксіомою, що курити шкідливо?

Капітан Небреха вигулькнув з тютюнової хмари і, з неабиякою прихильністю дивлячись на мене, повідомив:

— Молодий чоловіче, а мені подобається така неприродна у вашому віці допитливість. І справді, треба мати природний хист до з’ясування невирішених проблем, щоб отак точно окреслити поле наукового пошуку.

Я злегка вклонився на цей неочікуваний комплімент і подумки привітав себе із першим успіхом. Адже для журналіста багато важить симпатія його співрозмовника. А капітан Небреха не вгавав:

— То вас цікавить, чому я отак накурюю? Зрозуміло, з науковою метою. Оце намагаюся практично дослідити (хай навіть ціною власного здоров’я!), чи є хоч зерно істини у прадавній гіпотезі, що коли у хаті пристойно накурено, то можна просто у повітрі вішати сокиру. Подумати тільки, цей примітивний, як амеба, дослід може перегорнути нову світлу сторінку в історії космічної навігації! Хтозна, може, саме тютюновий дим остаточно розвіє завісу над таємницею антигравітації? Але, як бачите, до кінця діло не довів… Можливо, ще не досягнуто потрібної конденсації, а може, на цих скелях бракує відповідного атмосферного тиску…

Тисяча рядків нонпарелі! Вже оце сенсаційне повідомлення про геніальний за своєю простотою дослід залюбки можна дати під невмирущою рубрикою: «Цікаво знати, що…»

Розділ третій. СТО ПЛЮС П’ЯТДЕСЯТ

— Ви, певно, з газети? — запитав капітан Небреха, проникливо позираючи на мене. — Он з вашої кишені, мов газирі верховинця, стирчать самописки.

— Беріть вище, — відрекомендувався я, задоволений, що маю справу з напрочуд спостережливою людиною. — Я спецкор журналу для юнацтва «Навколо Всесвіту».

— Знаю цей журнал! — одразу пожвавішав капітан. — Він завше добре ілюстрований. Щономера у ньому фотографій більше, ніж сторінок! То що, будете фотографувати?

Фотографувати?! А якої він заспіває, коли дізнається про сто плюс, про всяк випадок, п’ятдесят?.. А все-таки це ганьба! За своє космічне життя капітан Небреха зажив такої всесвітньої слави, що й розвороту для нього було б замало. В інтерв’ю на сто рядків не обіймеш навіть назв ста дев’яноста трьох Сонць, що мали честь чути оглушливий гуркіт двигунів його ракети. Ні, це таки справді ганьба! Адже навіть з неписьменними на перше вересня газетярі записують більші бесіди.