Розділ 18. ОСТАННІЙ

Цей розділ — останній. І найкоротший. Бо мені вже майже нема про що писати.

Минуло чотири дні, і наш піонервожатий Іван Чепурний провів збори загону, щоб підбити підсумки третьої чверті, хоч до кінця її залишилося ще аж десять днів.

На зборах виявилося, що наша ланка має такі показники, яких ніяка інша ланка не має. А тут доречно пригадати, що наша ланка повністю не укомплектована і тому їй важче змагатися, ніж іншим ланкам. Це легко підрахувати навіть математично. Завдання для першокласників! Якщо в інших ланках один чоловік вчиться на трійки, то там лише одна десята трієчників. А якщо у нас хтось схопить трійку, то одразу виходить дві десятих або двадцять процентів від загальної кількості. Жах!

Але Іван, як завжди, правильно оцінив наші заслуги. Звертаючись до нас, він одверто сказав:

— Я навіть дивуюся, як це ви примудрилися? Другої такої ланки в усій школі нема. Хіба що у першоклашок. Але у них немає ланок, бо вони не піонери. Подумати тільки, всі як один навчаються на чотири і п’ять! До того ж у ланці аж двадцять процентів відмінників! Пишатися треба такими успіхами. Незаперечними!

Ми сиділи і законно пишалися. Раз треба, значить треба. Не будемо ж ми сперечатися з піонервожатим. Особливо пишався я. Адже двадцять процентів — це я.

— Ех, мені б ваші успіхи! — сказав Іван. А закінчив він свою промову так: — Словом, я хотів би послухати ланкового Усенка.

Тільки-но він це сказав, як з’ясувалося, що голова ради загону Віка Підопригора теж хоче послухати Сашка. І всім іншим одразу закортіло послухати його.

Та Сашко давно був готовий до виступу.

Він піднявся і всім нагадав давню умову:

— Три місяці тому ми домовилися, що яка ланка закінчить третю чверть з найкращими показниками, ту ланку назвуть іменем Юрія Гагаріна. Так-от я й питаю: хто переміг?

Як бачите, промова Сашка була коротка. І хоч він запитав, хто переміг, всім це було ясно без запитань.

— Треба голосувати! — вигукнув Боб. — А то буде пізно! — А щоб його правильно зрозуміли, уточнив: — І так вже засиділись.

Але голосувати нам не довелося, бо виступила Зіна Галаган.

Вона підступно запитала Боба:

— Бобе, якого числа Гагарін здійснив свій героїчний космічний рейс?

Запитала і хитро посміхається. Та цього разу вона схибила.

— 12 квітня… е-е… 1961 року, — досить впевнено відповів Боб і переможно додав: — Він піднявся з космодрому Байконур! Політ тривав 108 історичних хвилин!

Молодець Боб!

— Правильно, — понуро підтвердила Зіна. — От я і пропоную підбити підсумки змагання не сьогодні, а 12 квітня, у гагарінський день.

— Правильно, — погодився Іван. — Треба шанувати видатні дати.

Отак Зіна своїми хитрощами просто з рук вихопила у нас заслужену перемогу.

Але побачите, ніякі хитрощі їй не допоможуть!

Ну, от і все.

Далі я вже не писатиму. От коли ми полетимо на Марс і зустрінемося з марсіянами, я напишу ще одну правдиву історію.

А зараз — к_і_н_е_ц_ь.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ — ЩЕ ОДНА ТАЄМНИЦЯ

Звичайно, про цю дивовижну історію я анічогісінько не знав, хоч Толя Сливка був моїм сусідом. Більше того, він частенько приходив до мене, брав купу пригодницьких книжок і ніколи їх не повертав. Оця його негативна риса мені надзвичайно подобалася. Якби не Толя Сливка, книжки давно заповнили б геть усю мою квартиру. Мені навіть спати було б ніде.

І от якось надвечір він зайшов до мене, тицьнув пальцем на порожні книжкові полиці і здивовано зауважив:

— Ого, скільки я у вас книжок узяв!

— Бери ще! — щиро запропонував я.

— Ех, а я жодної книжки не повернув! — раптом зажурився Толя. — Ех, вам же читати тепер нема чого!

Я злякався.

— Невже ти, Толю, хочеш повернути усі мої книжки?

— Ні, не хочу, — втішив мене Толя. — Але щоб ви не вмерли з нудьги, я дещо дам вам почитати. І знаєте що? Свій власний рукопис! Бачте, у мене довгий час жив справжній Невидимка… Що, цікаво? Отож!

Я з хвилюванням розгорнув Толин рукопис. Я читав його і дивувався. Дивувався і читав далі. Я ковтав сторінку за сторінкою і розпачливо хитав головою. Подумати тільки, отут за стіною мешкав єдиний у світі живий Невидимка, а я його так і не бачив! А коли я дізнався, що накоїв Лесик, я аж заскреготав зубами.

— Що ви зробили з Лесиком? — діловито запитав я. — Відбивну котлету?

— Нічого не зробили, — спокійно відповів Толя і розсудливо додав: — Адже кожен з нас міг додуматися пофарбувати Невидимку. Навіть Боб міг. То чому ж ми повинні робити саме з Лесика відбивну котлету?

— А й справді, — змушений був погодитися я.

А Толя згорнув свій рукопис і сказав:

— Ну, як, цікаво? Отож! Завтра я вам знову принесу цю історію. Начитаєтеся досхочу! А то, я бачу, читати вам зовсім нема чого…

А наступного дня я зустрівся на сходах з Толиним батьком.

— Добрий день, Миколо Степановичу, — привітався я.