ПИСАННЯ, ЯКЕ ЗВЕТЬСЯ "ВИДОВИЩЕ МИСЛЕНЕ", СКЛАДЕНЕ ІНОКОМ, ЯКИЙ СИДИТЬ У ПЕЧЕРІ В ГОРІ І ЯКИЙ СЕБЕ ПИЛЬНО СЛУХАЄ, ПРОТИ ОГУДИ В ПРИЛОГАХ (додаток, приписка) ТЛУМАЧЕННЯ АПОСТОЛЬСЬКОГО — ЦЕ ВИДРУКУВАНО В КНИЗІ "ПРО СВЯЩЕНСТВО" ЗЛАТОУСТОГО, НІБИТО ЗЛАТОУСТИЙ ЗАБОРОНЯВ ІНОКАМ З МІСТА В ГОРИ ВІДХОДИТИ, АЛЕ, ПЕВНЕ, САМ ПЕРЕКЛАДАЧ НАПИСАВ ТЕ ВІД СЕБЕ І СОТВОРИВ ПІД ТИТУЛОМ ЗЛАТОУСТОГО ПІДРОБКУ, АБО НАКЛЕП НА БЛАЖЕННОГО¹. ЧИ СЛУШНО ТЕ УЧИНИВ, ЩОБ ДО ІСТИНИ БАЙКИ ПРИКЛАДАТИ І ВАЖИТИСЯ ВИДАВАТИ НА СВІТ, РОЗМІРКУЙТЕ, ХТО СПОДОБИВСЯ МІРКУВАТИ.

Прийдіте, стечітеся на це мислене і словесне видовище, а найбільше предобрий іночий чин, бо заради вас я в осторогу склав оце словесне видовище, щоб хтось не загруз у звабі цього безкорисного світу: щоб із міста не тікати, і у світі та пристрастях разом з мирськими погибати.

Спершу подякуймо за трудолюбність при виданні книжки "Про священство"², бо явно всім: тим, хто не знає про силу достойності священства, подбав відкрити конечну ревність, мудрість і досконалу вправність, проникливість, чи властивіше сказати, подвиг задля людського спасіння Златоустого; благословенне й добре діло сотворене і достойне похвали! Коли ж скінчилася [мова] про подвиг священства, то в прилогах до апостольського тлумачення перекладач письма наклав на Златоустого велику огуду, а ще більший наклеп, і золоту бесіду Златоустого помазав калом — чинити-бо належно не умів, а власне, як бабський богословець, учинив необережно, як це приповідають прості люди. "Зварив, — мовиться, — і пролив". Так і той перекладач, здолавши і пройшовши щирий подвиг, огудою його запечатав, а як саме, молю, послухайте терпеливо, і я вам відкрию.

А так: спершу коротко розповім про справжню і властиво Златоустого побудову, про заголовки всієї бесіди. На початку сказав Златоустий, що священником, вождем і наставником багатьох не може бути такий, хто не досягне просвіти і звершення зі словесною мудрістю, щоб знати, як кого по-різному спасати. До просвіти, за Дионисієм Ареопагітом і за церковним, духовним, подвижним слідом, перший ступінь — очищення, а після очищення входять у просвіту, від просвіти — у звершення і конечне верховне благослов’я; а початок очищення — чернецтво, відречення від світу, втеча від світу і відлучення від людей: гора, печера, подвиг із пістництвом, щоб позбутися старого чоловіка і втілитись у нового (після зцілення пристрастей) чоловіка, яким є Христос. Тому і сам Златоустий голод терпів і через те ішов геть від священства і від мирського мешкання в печеру, коли ще не був зцілений. А коли відчув безпристрасність, тоді знову повернувся до людей, тим більше, що був звішений від бога, що йому належить звершити. Так само й Григорій Богослов відходив у Понт³, Василій Великий — у пустелю, щоб зцілити пристрасті, не задовольняючись однією словесною хитромудрістю без гоєння єства. І всі вони єдиномудренно пройшли слід тісного шляху. Сказав був Василій Великий до Григорія Богослова у творі "Пізнав твоє послання": "Покинув я мешкання у місті, що подібне тьмам злих, себе ж більше там залишити не міг, подібний бо я був кораблю, що плаває в морі, в якому не вміють добре правити кораблем, всі повні неспокою і сумують, що корабель такий малий, а хвилювань довкола нього так багато!" та інше — читай до входження в човен. А потім: "Таке-бо, — сказав, — і наше життя. Живі пристрасті нас з собою носять скрізь, і ми в таких неспокоях, що не берем великої користі від цієї пустелі, а так чинити треба будь-де". І так він говорить про початок подвигу: "Належить нам слідувати за стопами, що очищають шлях до спасіння: "Коли хто хоче йти вслід за мною, — мовить Христос, — хай зречеться самого себе і хай візьме свого хреста та й за мною йде"⁴, тобто тримати розум у мовчанні навчатися належить. Коли навернений при випробуванні не може бачити те, що лежить перед ним, то належить утвердити світогляд тому, хто дивиться, коли хоче, щоб бачення його було ясне; так і розуму людському, засмученому багатьма мирськими печалями, дуже небезпечно дивитися на істину".

Придивися тут, усякий боголюбче, як огуджено повчання Златоустого: перекладач написав при тлумаченні апостольського послання, ніби Златоустий, сам очищаючись і вдосконалюючись новим іноком, у доброму розумі через безмовність та відлучення від людей, зітлілих од вогню, мирських пристрастей від народження до зрілого віку і смердячих, м’ясом і кров’ю гною рівно з мирськими переповнених, — забороняв їм те: схуднути, й очиститися, і просвітитися, і прозріти до бога, й освятитися, але так само, або ще й пристрасніше, взявши високе ім’я чернецтва, жити разом із мирськими, не відлучаючись од них, з ними валятися в усьому в калі похітливих пристрастей і відчайдушне перебувати в тому іночому образі, або радив конечно відпасти й пропасти (на вічну погибель). Нібито Златоустий докорив ченцям спасінням і радив у тому іночому чині при мирських погибати й пропадати. Тому наклепу на Златоустого, коротко кажучи, не віримо, бо коли Златоустий про мирських турбувався, щоби спасалися, то далеко більше турбувався про іноків, які уже в слід спасіння пішли; адже сам Златоустий мав потребу тікати від мирського вогню в Сігор, щоб не згоріти в огні похітливого гріха; певне, ту ж пораду без сумніву іншим давав.