Про УКРЛІТ.ORG

Записки Кирпатого Мефістофеля

C. 88
Скачати текст твору: txt (787 КБ) pdf (504 КБ)

Calibri

-A A A+

— Як Міка?

— Нічого! — все більш та більш дивується вона. — Та входьте ж, холод іде!

Я машинально входжу. До нас біжить Клавдія, теж перелякана, похапцем поправляючи пенсне. Волосся їй розплетене й густою, гарною хвилею спадає на плечі й на груди.

— Що? Що таке?!

Я, почуваю, що на мене налягає смертельна туга й одчай, силкуюсь усміхнутись і кажу:

— Нічого не сталось! Я зайшов довідатись, як Міка. Він здоровий?

— Господи! — сміється Клавдія. — Здоровий, здоровий! Невеличкий нежить, трішки чхає, але температури нема, і взагалі нічого не бракує йому. Хочеш подивитись на його? Він не спить.

— Ні, дякую, я поспішаю в суд. Я тільки на хвилинку забіг довідатись. Дуже турбувався. Простіть! Потім…

Я мимрю ще щось і похапцем боком висуваюсь у двері, не прощаючись і не дивлячись на них. Хтось з них іще довго дивиться мені у слід й не скоро замикає двері.

— Зовсім здоровий… — кажу я, підходячи до Шапочки.

Вона не розуміє.

— Як здоровий?… Хто?

— Він! Зовсім здоровий! Легкий нежить тільки.

Ми мовчки йдемо вулицею кудись угору, я трохи попереду, вона позаду: розчавчені, знищені, осміяні.

— В Мопасана в оповіданню це легче виходило… — кажу я з усміхом. — О, ні!… — раптом кричу я на всю вулицю і змахую палицею.

Шапочка злякано хапає мене за руку, але я вириваюсь і хочу повернути назад. Прохожі здивовано, вражено дивляться на нас.

— Якове Василевичу, залишіть! Схаменіться! — неголосно каже Шапочка, втримуючи мене за руку.

— Ні, пустіть! Пустіть, Шапочко! Я не можу. Я не можу так. Пустіть же!

— Добре, я пущу; добре, пострівайге тільки! Скажіть мені, що ви хочете зробити? Звощик! — гукає вона. — Пострівайте, не треба! Сідайте, проїдемо трохи! Сідайте ж, негарно, дивляться на нас!

Я до крови закушую губу й сідаю в сани.

— Прямо! — каже Шапочка візникові.

У мене в очах сліпий каламут; хочеться ричати й бити когось, бити кулаками в лице, в очі, топтати, гризти.

— Ні, я не можу, я мушу! Я!…

— Не треба, не треба, голубчику, не треба!… — швидко-швидко гладить мою руку Шапочка й ховає її собі в муфту. І як-тільки я хочу говорити, вона ніжно, жалісно говорить "не треба, не треба", гладить мою руку, пригортається до мене. Це чудним способом утишує мене. І я потрохи зовсім отямлююсь.

Ми ще довго мовчки їздимо вулицями, й, нарешті, Шапочка зупиняє візника біля свого дому. Я не хочу йти до неї, але вона тим самим ніжним, невідступним голосом упрохує, й я скоряюсь.

— Ви не бійтесь, ви будете сидіти в мене. Я тільки скажу декілька слів Марусі, й нас ніхто не турбуватиме.

Мені соромно, боляче соромно. Чи розуміє це Шапочка, чи ні, але вона не заговорює до мене, не дивиться на мене й довго пише комусь листи. Чи тільки прикидається, що пише?

Мене вмить щось підкидає, й я схоплююсь.

— Я піду! Прощайте!

Шапочка в ту ж мить кидає свої писання, підбігає до мене й хапає за руку.

— Куди? Ну, куди ви? Не треба, милий, не треба!

— Пустіть, Шапочко! Пустіть! Тепер я піду. Я мушу рятувати свою казку.

— Яку казку? Голубчику, дорогий, ви хворі, не треба же! Це божевілля! Це не так треба! Будемо инакше. Любий, милий, не треба!

— Ні, Шапочко, не можу. Мушу. Так ми не можемо жити. І ви самі це добре знаєте. Я мушу хоч раз довести до краю. Инакше…

Я вириваю руку й виходжу.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Я сиджу на бричці рівно й просто. По дорозі я обмірковую, що треба зробити. Клавдії хочеться, щоб я лишався на-самоті з дитиною. Не вважаючи на вчорашнє, вона й сьогодні піде гуляти. Коли ж сама не піде, треба неодмінно зробити так, щоб пішла. Потім треба "його" дуже розігріти й тоді підставити під кватирку. Коли вони мають гарячу воду, це добре. Зпочатку вкинути в гарячу воду, потім під кран водопроводу, а тоді вже під кватирку. Тримати треба довго й, коли можна, зробити продув.

На мить я ніби звідкись визираю і з млісним чуттям жаху дивлюсь на себе, але зараз же ховаюсь і обмірковую далі, точно, докладно, жорстко.

Клавдія зустрічає мене з прихованою радостю, яку я підмічаю в її клопітних, піднятих руках, нестриманій балаканині, нервовому сміхові. З’являється неминучий чай, під час якого вона оповідає про те, що трівожно провела ніч, і яка надзвичайна дитина Міка. Я подаю репліки й даю зрозуміти, що також дуже турбувався. Вона злегка згадує про мою ранішню візиту й ще раз каже, що ні температури, ні чогонебудь серйозного немає.

— Хочеш подивитись?

— Він спить?

— Так.

— Ні, я вже посиджу з ним, як ви підете гулять.

Клавдія якось одразу змовкає й деякий час мовчить, очевидячки, приємно схвильована такою моєю щиростю.

— Костя сьогодні вже гуляв. І я боюсь… Але коли ти хочеш побути сам, то ми підемо…

— Так, мені хочеться… — кажу я серйозно. Клавдія зиркає на мене, помітно хвилюється й хапливо прибірає посуд. Костя сидить уже на підлозі й сопе над камашами.

Володимир Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля. Київ - Ляйпціґ, Українська накладня, 1923.
 
 
вгору