Шапочка нетерпляче, з досадою підкидує плечем.
— Покиньте дурниці!
— Ні, це не дурниця, а факт. Вам повинна надокучити ця тяганина. Вам надокучить це відривання мене, подвоювання. Тепер вам і шкода, й ви розумієте, а потім ви почнете инакше почувати. Та ви от що зрозумійте, Шапочко!…
Тут я сідаю й беру її руку у свою, наблизивши до неї своє лице.
— Вона для мене… рідніща, ніж ви.
Шапочка несамохіть вириває руку й поширює очі.
— Вона?!
— Так, вона! Вона гидка мені, ненависна, але рідніща.
— Я цього не розумію.
— І я не розумію. А так почуваю. Вона — моя справжня жінка, от що. Розумієте? Вона ніколи не може бути мені чужа, поки в неї мій син. Я не знаю, може, це психоз, хоробливе щось, але я ввесь час, власне, це схоплюю в собі. І це мене найбільш лютить. Я просто готов убити її!
Я встаю й починаю ходити по хаті.
— Тим, що ви її вб’єте, ви не перестанете бути батьком цеї дитини, — стомлено, тьмяним голосом каже Шапочка.
Я зупиняюсь одразу, з страхом.
— Що ви хочете цим сказати?
Шапочка блідо дивується.
— Нічого особливого. Те, що ви цим не розвяжете питання.
Шапочка ще щось говорить, але я вже не чую. Так, я все ж таки лишуся батьком сеї дитини. В цьому все питання. Значить, мені треба перестати бути батьком, і тоді все розвязується.
Я чую, що в мені в сю хвилину зародилась і вже живе якась думка; я навіть знаю, яка саме, але вона така страшна й безглузда, що я не хочу бачити її, не хочу помічати, тільки почуваю, як од її народжіння все чудно притихло в мені. Настала раптова, сторожка тиша, нема ні гніву, ні обурення, ні ненависти; все розбіглося, затаїлось, і на порожньому місці помалу суне щось темне, невиразне, моторошне.
Я поспішно підходжу до Шапочки, хапаю її за руки, садовлю на канапу, й сам сідаю поруч з нею.
— Ну, годі про це! Бог з ним! Якось то буде. Я дурниці, розуміється, казав. Хай буде так, як є! Ми дужчі за це. Правда? Адже це не розстроїть нас? Ні?
— Не знаю! — різько відповідає Шапочка і прощається. — Проводжати мене не треба! Не треба, я кажу!
Ага, он як! Звичайно! Так і мусить бути!
"Все-одно не перестанете бути батьком сеї дитини".
Я з ляком схоплююсь, похапцем одягаюсь і вибігаю з дому. Мені треба як-найшвидче розсіятись, розважитись, одвернути увагу від усього цього.
Перебіраю, куди б його піти. До Сосницьких? О, ні! До Панаса Павловича? Ні, ні!
Скрізь-скрізь ці Андрійки, Діми, ці явні, чи потайні ланцюги. Я йду вулицею й, дивлячись на вікна, з огидою уявляю собі за ними пари, скуті ланцюгами дітей, які вовтузяться, випручуються, ґвалтують, стогнуть, плюють одне одному в лице, дряпають очі. І що довший той ланцюг, то апатичніщі, безнадійніщі стогони, то більше звички й байдужжя в цих образах і плювках.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Так, розуміється, це найкраще за все: Клавдію негайно треба випровадити з цього міста! Дати їй грошей, забезпечити на далі, і з питанням покінчено. Коли дитина підросте, за її вихованням можна буде стежити збоку й навіть брати до себе на якийсь час. Але негайно, негайно забрати їх звідси!
Трохи раніще, ніж звичайно, їду до Клавдії. Мене зустрічають похмуро, сторожко, вороже. Але, коли виясняється, що я відмовився від учорашніх намірів, обличчя відмерзають, хоча щодо переїзду в инше місто відповіди не маю. Як же буде з Олею? Без Олі ніяк неможливо.
— Ольга Петрівна може перевестись…
— Так, але з цим багато клопоту…
Ольга Петрівна має йти на лєкцію, й ми лишаємось удвох. Клавдія мовчить. Костя, одягнений, стоїть біля неї і пхикає: тітка Оля перед лєкцією обіцяла піти з ним на прохід, але я перебив, і тепер прогулька пропала. Він усім тілом ліниво навалюється на коліна Клавдії й тягне:
— Ма-а-мо!
Клавдія машинально відпихає його й думає, дивлячись кудись убік.
— Ну, Клавдіє, я чекаю рішучої відповіди. Це єдина умова, яку я ставлю. Здається, її можна виконати…
— Ні той, ні той не має батька… — гірко шопоче Клавдія і скорботно хитає головою.
— Ма-а-мо! Я хочу гуля-а-ть!
— Про це, Клавдіє, краще не будемо говорити тепер. Колись ти сама побачиш, що… Ну, та це все-одно. Так як? Га?
— Я без Олі не можу рішити.
Костя шарпає матір за рукав, схлипує й пацає ногою.
— Мамо, ти чуєш?…
— Ах, одчепись ти від мене, ради Бога! Чого ще тобі треба? Чого?
— Я гуля-а-ть хочу!
— Завтра підеш. Тітка Оля пішла на лєкцію.
— Поведи ти!
— Я тебе поведу! А з Мікою хто буде? Костя понуро зиркає в мій бік і мовчить.
— Чого ж ви прислугу досі не наймете?
— Оля каже, що поки-що не треба.
Знову ця Оля! Оля каже, Оля не хоче, Оля думає!
— Не можна ж з дитиною без прислуги! Економія річ добра, але до певної міри. Костя напевне ніколи не гуляє.
— Та рідко…
— Ма-а-мо!
— Ти відчепишся від мене сьогодні?
— Я гуля-ать хочу!