Мене вже пече роздратовання. Я чую, що щось не так у моїх словах, але від цього я дратуюся ще дужче й кажу знову про це саме, намагаючись переконати самого себе.

— Наприклад, Костя. Вчора приходжу до них: там плач, вереск, ойкання, жах на лицях; дитина захлипується від плачу; Костя сидить у кутку за стільцем і злісно блискотить очима. В чому річ? Виявляється, Костя взяв фотографічну картку свого батька й почав тикати її в лице Міці. Й якось удряпнув його тою рямкою. Ну, розуміється, жах, стогін гніву, обурення. "Геть, поганий хлопче! Присягаюсь тобі й т. д.". А через що, на віщо він тикав ту картку в лице дитині, — ніякісінького інтересу. "Пустощі, шибеник, попсованість паскудного хлопця". От традиційне, найлегче, заспокоююче пояснення. І тільки, коли я настояв, удалось вияснити, що Костя хотів дати Міці поцілувати свого тата. І знову ніякої аналізи, ніякого розуміння й ніякого бажання зрозуміти. Ага, поцілувати, дурощі! І заспокоїлась. А тут же, може, ціла трагедія дитячої душі? Може, підносячи цю картку для цілування, Костя хотів примиритися з існуванням Міки, хотів звязати себе й його в одне ціле; може, тут була довга боротьба з собою, великодушність, бажання щось зрозуміти, рішити? І раптом за це шарпають його, лають, шпурляють у куток, стогнуть, ойкають. Що повинен почувати Костя до Міки? Що?

Шапочка мовчить і зпід-лоба, суворо, загадково дивиться на мене. А я вже не можу втримати себе, мені хочеться говорити, говорити, — так мені немов легче трохи.

— Або ж така річ. Костя дуже занятий тепер питаням про свого тата. Раз-у-раз цілує його фотографію, пристає з розпитуваннями, — силкується, очевидячки, заняти якусь позицію у світі, визначити себе. Що ж на це Клавдія? Лає його батька при Кості, дратується від чеплянь Кості, плаче, жаліється на його тата і клопочеться тільки про те, щоб швидче відсунути те, що турбує її. Тикає йому в руку шоколадку або п’ятака й заспокоюється. Але хиба Костя заспокоїться від шоколади? Йому треба знати, де його тато, через що в усіх є тато, навіть у такого малого, як Міка, а в його немає. Через що мама лає його тата? Як можна лаяти ту істоту, до якої він почуває таку побожність? Усі ці питання мучать його. І через що якийсь там Міка? Чого для Міки все, а він занедбаний? А підросте Міка, й буде та сама історія. Таксамо той буде питати, й, замісць відповіди, будудь образи й йому, й його татові, й усьому найдорожчому для його. А їй байдуже. Як дерево, що випускає з себе листя, й більш нічого не хоче знати про те листя.

Шапочка сидить із тим самим виглядом. Потім, коли я вже мовчу, підводиться, пильно-пильно дивиться на мене, далі зразу закидує руки за голову й каже:

— Ттак-так!

І ввесь той вечір у її очах уперта задума.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

А другого дня знову сцена з Костею. Він десь добув (у сусідської дівчинки, каже) маленького, мідяного хрестика, ввесь час цілує його, хреститься перед ним і щось шопоче.

Клавдія вражено, широко дивиться на мене і швидкошвидко оповідає про це, перестрибуючи з одної думки на другу.

В колисці лежить Міка й, задравши ніжки, робить ручками поривчасті рухи. Костя усміхається й удає, що він цілував хрестика на жарт.

— Господи! Та я ж не вчила його молитись! — жахається Клавдія, немов виправдовуючись переді мною.

І мимоволі мені жаль їх усіх. А найбільше мені жаль цього крихітного тільця в колисці, яке ще не чує нічого й не розуміє.

Клавдія, нарешті, бере Костю за руку й веде його в кухню мити йому рота й лице — мотузочок, на якім висів хрестик, увесь був у гнидах. Я лишаюся сам з Мікою. Він лежить мовчки й, немов виконуючи якусь роботу, ретельно вимахує ручками. В мене дурновате чуття, що тепер, коли ми наодинці, він уважно подивиться на мене й пізнає. Але Міка водить очима, не помічаючи мене. Рухи безпомічні, — ні волі в них, ні думки, як листя на дереві гойдається від вітру.

І раптом я чую, що ніколи не зможу піти від його, що він мій до самої моєї смерти, що де б із ким би я не жив, він завсіди буде в мене. І Клавдія буде моєю, й Костя, й Ольга, й усе їхнє життя. Хочу я цього, чи не хочу, але ніколи вони вже не можуть бути чужими, байдужими мені.

Від сеї раптової свідомости мені стає моторошно, страшно, як людині, що симулюючи божевілля, почуває, що дійсно божеволіє, й що ніколи його не випустять із лікарні.

Я хутко прощаюся й поспішно виходжу.

Надворі мороз. Зеленими кристальними искрами блищить сніг. Сухо риплять і вищать санки. Ліхтарі світять яскряво, легко.

Мені хочеться руху, швидкої їзди, свисту вітру в вухах. Я беру "ліхача" й велю як-мога швидче їхати в напрямі Лаври. Вуха горять, мороз і вітер, як бритвою, шкрябають щоки, зривом миготять стрічні санки. Але моторошне, гнітюче чуття не проходить. І мені здається, що воно стоїть позаду мене в санках і холодно дихає мені в шию.

— Назад, звощик! На Хрещатик! Швидче! На ввесь дух!

Серед світла, дзвінків трамваїв, чорної, рухливої маси тіл на тротуарах — мені легче.