Коли відчиняються двері, я в передпокою бачу її та покоївку. Усміхаюсь до неї й зупиняюсь біля порогу, не відриваючи від неї очей. Покоївка здивовано поглядає на нас.

— Роздягніться! … — злякано й тихо каже вона. — Ідіть собі, Присю, це до мене!

Я скидаю вохке пальто й капелюх, з крис якого мені на груди стікає вода, що назбіралась там від дощевого пороху. Вона таксамо, як і на вулиці, безсило, спірається рукою на столик і розгублено, в тихому жаху й непорозумінню дивиться на мене. Я бачу, як її губи починають беззвучно рухатись, і знаю, що вона хоче сказати "що вам треба", або щось подібне до того, але вимовити цих слів не може.

Я підходжу до неї, беру її за руку й веду в кімнату, двері якої відчинені переді мною. Там світла немає, й я догадуюсь, що вона стояла тут біля вікна і з цим же жахом дивилась на мене, на вулицю. Вона покірно йде за мною, не кажучи ні слова, й зупиняється тоді, коли зупиняюсь я. Двері з передпокою я зачиняю за собою і в синьому присмеркові бачу проти себе бліде лице з великими, некліпаючими, зачарованими очима. З її руки, яку я випускаю, в мене ллється невимовне хвилювання. В мене таке почування, ніби я ціле життя не випускав цю руку з своїх рук, ніби це рука, яку подав мені ввесь світ, де я до сього часу почував себе смертельно-самотним. Безмежно рідна, близька рука …

І от я одною рукою тихо наближаю до себе цю руку, до своїх грудей, другою рукою побожно обіймаю ніжні плечі її і схиляюсь до її уст, розкритих, гарячих од солодкого жаху.

Десь щось падає, й ми випускаємо одне одного. В очах мені стоїть туман, і я мимоволі помічаю здивовано, що важко, трудно дихаю, й серце гупає. В ногах така ослабленість, що я, похитуючись як видужуючий, підходжу до вікна й сідаю на стілець. Вона теж одходить убік і сідає біля стіни.

Я дивлюсь на голі вершечки дерев із самотними, поодинокими листками, що безнадійно, стомлено похитуються, немов роблять слабенькі спроби відірватись і піти за товаришами; дивлюсь на олов’яно-синій сутінок вечеріючого неба й потроху, неначе хто підпихає мене, приходжу до себе. І густа, широка, могутня радість, як вода у повідь, сповнює мою душу.

Я підводжусь, нехапливо підходжу до неї й сідаю поруч. Вона знов здригується, як здригується полум’я свічки, коли підходиш до його. Все обличчя я ледве розбіраю на тлі сірого вікна, але очі виразно бачу, м’які, лякливі, таксамо повні непорозуміння, чекаючі ще чогось.

В сусідній кімнаті чується гомін.

— Ідіть собі! Ради Бога, йдіть! — раптом шепоче вона.

— Я завтра побачу вас?

— Так, так.

— Де?

— Не знаю… Ради Бога!

— На бульварі проти собору? Сім годин? Так?

— Так, так!

— Повторіть!

— На бульварі, проти собору. Сім годин.

*

Ми вже багато-багато разів сидимо на бульварі, проти собору. Вона вже не віднімає своєї руки й сидить із таким виглядом, неначе скорилась неминучій долі.

Я кажу їй:

— Я можу запропонувати тобі тільки те, що маю: моє жагуче бажання тебе, твоїх уст, грудей, усього твого тіла, співзвучного, рідного мойому. Я не обіцяю тобі нічого: ні вірности, ні вічности мого бажання, бо, кажучи так, я збрешу й тобі й собі. Але є в мене, крім цього, ще одне: це моя давня, викохана довгими роками туга за матіррю дітей моїх, за другом і товаришем мого життя. Маю тайну, несмілу мрію обновитися в моїх дітях і оправдати забруднене, загиджене мною моє існування. Коли ти шукаєш батька твоїх дітей, коли маєш і ти тугу за товаришем життя й віриш моїй тузі, коли маєш сміливість шукання й не боїшся можливих помилок та невдач, то я можу запропонувати тобі ще одне, — ось це моє давнє шукання, мою мрію, мою тугу за створенням себе… Я не знаю тебе, й ти не знаєш мене. Ми знаємо голос наших тіл, старий, прекрасний, могутній голос наших предків. Він сповнює наші душі п’яним і радісним, як старе, густе вино, хвилюванням та захватом. Але не вірмо йому, бо це тільки старий, легковажний гуляка-бог, що сумлінно виконує своє призначення. Не вимагаймо від його більше від того, що він може дати. Його діло звести нас, штовхонути одне до одного. А що з нами далі буде, це не обходить його. Заспіваймо ж йому славу й подяку, але не складаймо на його нашого життя. Чи розумієш ти мене, моя бажана?

Вона злегка потискує мою руку й дивиться на мене коротким, соромливим поглядом, за яким я з невимовним хвилюванням схоплюю посмішку старого, прекрасного гуляки.

*

І от я вже не хижак-адвокат, що годується стервом закона, дуростю, безпорадностю та жадностю своїх жертв. Я скромний повірений, що боронить проти закона й хижаків довірливих та безпорадних. Ми живемо в маленькій ясній кімнатці. Я заплатив усі борги, відмовився від "гонорарних" справ, і наш бюджет що-місяця примушує нас приймати ріжні героїчні постанови: ми ходимо на дешеві місця в театр три рази на тиждень, пробуємо свої сили на веґетаріянстві, я курю дешевий тютюн, а вона не їсть яблушної пастилі, яку страшенно любить. Але що більше цих маленьких жертв, то ясніще та легче в мене на душі. Неначе скидаю з себе налиплу, брудну, тверду кору й вертаюсь до юнацтва.