Нечипоренко через щось пересердився і ставиться тепер до мене вважно, приязно, аж смішно; навіть часом, по старій звичці, "товаришем Антоном" називає. Я не думаю, щоб це було через те, що я за мізерний гонорар згодився вести справи їхнього товариства. І через щось страшенно розхвалює мене перед Шапочкою. А Шапочка дивується з такого розхвалювання й, оповідаючи мені, питає, що це значить. А звідки ж мені це знати?

Коли ми виходимо, нарешті, на вулицю, Шапочка й Нечипоренко сідають на візника, а я пішки йду в другий бік.

— Та невже ж ви не будете на концерті?! — трохи не вдесяте дивується Нечипоренко. — Й Ганну Пилипівну не почуєте?

— На превеликий мій жаль, не можу: маю дуже важну справу.

Шапочка мовчить, вона не йме віри моїй важній справі. Та мені й не треба, щоб вірила.

Вони їдуть угору, а я помалу сходжу вниз до трамваю, щулячись од морозу. Тихо-тихо на вулицях. Голчасто блискають купи снігу по обидва боки тротуарів. Вчора нападав великий сніг, і дерева густо обліплені ним. Здається, їх умочили у сметану й поставили сушитись. Візників не чути, тільки побрязкують десь у тьмі їхні брязкітки. Прохожі рухаються безшумно, як злодії. Зірок не видно, вгорі важка, ледве освітлена сяйвом міста темрява. Часом падають запізнілі сніжинки й лоскочуть ніс. На будинках білі, насунені на чоло шапки, на стовпах також чепурні тапочки, дріт замотано в вату. Я не знаю, куди мені йти: додому, чи до Соні. Мені хочеться до Соні: тоді Шапочка напевне знатиме, що ніякої справи в мене сього вечора не було. Але Соня буде знов грубовато, невдало підсміюватись, натякати на Шапочку, або розказувати про те, що Дмитро знову щось вигадав.

А чи не зайти до Олександри Михайлівни?

Там я застану Панаса Павловича, інжинєра Кучеренка і Трубачевського. Панас Павлович увесь вечір гратиме з Трубачевським у шахмати, а Кучеренко стримано, з увічливою усмішечкою розмовлятиме з Олександрою Михайлівною. Вони всі троє бувають у неї майже що-вечора і здаються сердечними приятелями, бо не можна побачити Олександру Михайлівну з одним із них, щоб там не було й останніх.

Але мене дратує вже сама думка про Панаса Павловича, й я рішаю йти додому. Роблю над собою зусилля, уявляю собі свій кабінет, темну стелю й ясно освітлений стіл, тишу, нову почату книжку, й мені стає затишно, тепло, й хочеться швидче бути дома.

Беру візника, загортаюся щільніще в шубу й умощуюсь у маленьких санчатах. Згадується, як позавчора ми їздили з Шапочкою на рисаку кататись за місто, який був у неї чудно серйозний вираз лиця ввесь час, яка мовчазна була вона, і як одразу оживилась, розцвіла, коли ми приїхали додому й застали в вітальні Сосницького та Нечипоренка. Сосницький на диво був мило-веселий, дотепно жартував і все хляпав мене рукою по плечі. Вони балакали про кооперацію, марксизм, літературу; очі Шапочки блищали, й вона майже ні разу ні з чим не звернулась до мене.

Санки на заворотах м’ягко забігають і стукаються об стовпчики. Я щільніще загортаюсь у шубу, поправляю шапку, і знову думаю під тюпання конячинки. І що більше думаю, то виразніще бачу, що я не здолав і не здолаю розбутити в Шапочці інтересу до себе, того інтересу, від якого, — от, як сьогодні, — блищать очі, й палає лице, їй часом, мабуть, нудно зо мною. Та й справді, я просто нудний став. Нещодавно Шапочка з захованим непорозумінням, несподівано (як це тільки вона вміє робити), спитала:

— Слухайте, а чого вас називають Мефістофелем?

Їй це незрозуміло. А чи сказали їй, що я — кирпатий Мефістофель? Розуміється, Сосницький сказав їй це, з насолодою, з мстивою зловтіхою сказав. Ще б пак! І їй, очевидячки, хотілося спитати, через що мене називають кирпатим Мефістофелем. А це зовсім инше питання! Я прислухаюсь до себе і з усміхом ловлю ниюче каяття й досаду: на віщо я звів її з ними? На що було це робити? В теорії, як і в багатьох теоріях, думка була правильна: треба дати місце всяким впливам і в вільній боротьбі з ними завоювати Шапочку.

Але насправжки…

Гм! А що ж насправжки? Що, чорт його бери? Я уступлю комубудь Шапочку, мою Шапочку, мою казку, моє нове життя?! Хотів би я подивитись на того, хто примусив би мене це зробити! А-ну!

— Звощик, ворушись там, чорт забірай! Не молоко везеш!

Ми ще поборемось, Шапочко, і з Сосницькими, і з тобою, і з собою, і з ким-хоч!

Знову санки забігають, я хапаюсь за їх боки й перехиляюсь у другий бік. Ми вже недалеко від мого дому. Я з приємностю дивлюсь на сніг, що блискотить фіолєтовими від елєктрики искрами; на санки, що летять мені назустріч і обгоняють; на повільний потік людей на тротуарі.

Платячи візникові, я помічаю біля свого ґанку паню в чорній шубці й маленькій шапочці. Мені чомусь хочеться ближче подивитись на неї. Вона помалу, перерізуючи лаву прохожих, наближається до мене. І раптом я бачу, що це Клавдія Петрівна! Під густим вуалем пенсне; шапочка робить її вищою, стрункішою. Вона дивиться на мене й розгублено, схвильовано посміхається. Хтось штовхає її, вона того не помічає й виходить на брук, до коня мого візника.