Мені стає ніяково. Я не знаю про віщо говорити, розуміючи, що, що б я не сказав, усе зустріне оце офіціальне, безпричасне приняття. Шапочка поглядає на мене, але на її лиці непомітно ні нетерплячки, ні досади, ні зневаги. Тільки брови злегка зібрані, як у людини, що робить якесь зусилля і строго стежить за собою. Моє становище з кожною хвилиною мовчання стає все дурніщим, і я, нарешті, кажу;

— Признаюсь, я ждав иншого приняття й через те… я трохи непідготовлений.

— Так? — байдуже кидає Шапочка.

— Я через щось гадав, що ви замужем і що попрохаєте свого чоловіка приняти мене.

Шапочка трохи дужче збірає брови, немов стримуючи себе, й її вуста стискуються ще холодніще.

— Я не замужем… — рівно відповідає вона.

— Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас "панночкою". Потім я думав, що… Автім, ваше приняття дошкульніще, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки дозвольте мені сказати декільки слів. Все-одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, — хочте, вірте, хочте, ні, — але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність… Я все ж таки думаю, що великої неприємности для вас у тому немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та Бог з нею, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.

Я, ніяково посміхаючись, підводжусь і готовлюсь узяти її руку, коли вона простягне мені. Шапочка також устає, не змінивши ні на мить виразу лиця, подає руку й каже:

— Ви вже йдете? Прощайте!

Я обережно торкаюсь її руки й низько кланяюсь.

— Так, іду. Знаєте, в мене ввесь час таке вражіння, ніби я на принятті в зубного лікаря, і ви зараз на прощання пропишете мені рецепту.

Брови Шапочці починають раптом дріжати, губи морщаться; вона з усіх сил кріпиться, але, не витримавши, усміхається. І вмить уся оживає, тепліщає, стає такою близькою, милою, простою.

— Господи! До чого вас міняє усмішка! — мимоволі й цілком щиро виривається в мене.

І, мабуть, я якось особливо в сю хвилину дивлюсь на неї, або щось инше, але вона вся заливається ніжним, дитячим рум’янцем, хоч і збірає знову брови.

— Простіть! — раптом кажу я благаюче. — Можна мені ще трошки посидіти? Я знаю, їй-Богу, сам знаю, що це неблагородно з мого боку: скористуватись вашою усмішкою і знову в нахабство… Але… їй-Богу це не з нахабства. Можна?

— У вас час до восьмої години… — каже вона, але вже не рівно й холодно, а сердито. Але вона сердиться, здається, більше на себе.

— Але ви хочете, щоб я негайно пішов? Так?

— Так, хочу! Здається, це так ясно вже давно.

Я винувато, мовчки уклоняюсь їй і йду до порогу.

— Підождіть! — сердито гукає вона.

Я обертаюсь і вичікуюче дивлюсь на неї: на лиці незадоволена, гидлива ґримаска, та сама, що вчора була біля трамваю.

— Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу, щоб ви лишились.

— Себто, ви за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутностю ?

— Я знову образила вас… — одривчасто, неначе про себе, кидає вона. — Але скажіть, — раптом з непорозумінням, діловито й якось уже отверто вона питає: — чого ви, власне, хочете від мене?

— Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче…

— Але на віщо?! Через що?!

— Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю, через що саме, але подобається страшенно.

Шапочка все з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу знизує одним плечем.

— Ну, добре! Сядьте на місце. Треба побалакати до-ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все-одно… Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру. А тепер мені все-одно. І я хочу зрозуміти, в чому тут річ. Ви ж уночі не ходили додому спати?

— Ні! — посміхаюсь я.

Не знаю, чого посміхаюсь, чи з її питання, чи з цього ділового, заклопотаного, непорозумілого виразу.

— І не обідали?

— Ні!

— Ви ззіли тільки пів фунта цукрових бубликів і випили декілька пляшок квасу. Так?

— Так! Одначе ви зібрали відомости…

— Добре. А, коли б я не вийшла до вас учора, ви і другу ніч простояли б?

— Простояв би…

Соняшна смуга на волоссю Шапочки стає червоніша й густіша, а на нижній частині її щоки видно палаючий мазок. Шапочка пильно дивиться на мене, ніби розглядаючи цікаве, незрозуміле їй явище природи.

— Добре. Ну, а коли б я не звертала на вас уваги цілий тиждень, два, місяць? Я нарешті сміюсь.

— Ну, тоді я вже не знаю, що робив би. Постарався б упасти швидче, щоб мене відпровадили додому.

— Ага!…

Дивно, до якої міри вона тепер зовсім инша. Зовсім дівчинка, розумна, вередлива, цікава.

— А ви хто такий?

— Я адвокат. Звуть мене: Яків Василевич Михайлюк.