Вона зиркає на мене; зневажливо усміхається і знизує одним плечем. І несподівано звертає до ґанку якогось будинку.

— Не простягнете? — живо кажу я.

— Ні!

— Ну, що ж! У такому разі я стоятиму біля вашого дому доти, поки ви не зробите того.

Біла Шапочка дзвонить і, не обертаючись до мене, стоїть і чекає.

— Я стоятиму всю ніч і ввесь день, поки ви не простягнете мені руки. Чуєте?

Вона нетерпляче постукує передком білого, маленького черевичка з стьожечкою-метеликом, подібним до мужеської краватки до фрака, й коли відчиняються двері, вона входить у сіни, навіть не подивившись на мене. Я сідаю на кам’яні східці й витираю піт із лиця. Потім закурюю, шпурляю вбік сірника й почуваю себе так погано, немов мене прилюдно піймали на шахрайстві й викинули сюди на цей ґанок. Потім помалу, трудно підводжусь і починаю ходити взад і вперед по тротуарі. Плити з червоної цегли подекуди повитирались у глибокі ямки; по краях деревляні стовпчики, поїджені часом, покришені, схожі на пні в лісі.

Дивлюсь на годинника: п’ять на першу. Проїжджає на візнику парочка, обнявшись. Звичайно, Шапочка любить когось иншого, — це ясно. Тільки в таких випадках жінка може бути така неприступна й жорстока.

І я в’являю собі, як оце Шапочка приходить до себе, її, певно, зустрічає чоловік, — мабуть, ще недавно замужем, — вона кладе йому руки на плечі й гаряче-гаряче пригортається до його. А потім, от у цю хвилину, оповідає про нахабу, що причепився до неї, і про те, як вона добре відчистила його.

Підводжу голову догори й дивлюсь на фасаду дому. Будинок невеликий, триповерховий, майже такий самий, як у моїй казці. В одному з поверхів десь є вона. В вікнах майже скрізь світиться, деякі з них розчинені; в кімнатах миготять иноді тіні, але ніхто не визирає, — їй навіть нецікаво, чи я дотримаю свого слова. Добре!

Я розумію, що мені не може бути ніякої надії на щонебудь, що нерозумно і смішно далі тягти цю негарну історію, а все ж таки я не йду додому. Я ходжу, як вартовий, по тротуарі, сідаю часом на східці, курю, і знову ходжу. І що більш я переконуюсь у безглуздости свого становища, то дужче росте в мені впертість. Так, я сидітиму тут ніч, день, ще ніч і ще день! Вона побачить, що я не кидаю на вітер своїх слів. Я впаду від утоми й голоду, але не піду, поки не простягне мені руки.

Я в’являю собі, як падаю отут на тротуарі, як дворники й поліцаї підіймають мене, несуть ув участок, а з вікна дивиться вона, й їй жаль мене; вона дивується з моєї сили волі, почуває каяття й сором.

В першій годині гаснуть ліхтарі, й будинок поринає в темряві. Вся вулиця відразу стає надзвичайно тихою, сонною, навіть зорі здаються поснулими. Вікна гаснуть, тільки одне, на найвищому поверсі, слабенько горить густо-червоним світлом. Дуже можливо, що це якраз вікно її кімнати.

Повз мене вже кілька разів проходить нічний сторож із мідною бляхою на кашкеті. Він тягуче й мовчки озирає мене й помалу відходить.

Хочеться їсти й пити. В портсиґарі тільки декільки циґарок. Хиба поїхати додому, під’їсти, поспати трохи та рано-вранці приїхати сюди? Я усміхаюсь. Це було б подібне до "голодовки" ув’язнених, які потай "під’їдають".

Знов іде сторож, знову пильно придивляється й, нарешті, глухо питає:

— А ви, господін, що тут сидите?

— Вподобалось!

— Не полагається тут сидіть!

— Через що?

— Через те, що нема чого вам тут сидіть!

— А ти звідки знаєш, що нема чого?

Сторож мовчить, немов би міркуючи, що йому в такім випадку "полагається" робити. І, нічого не придумавши, знов іде далі, бурмочучи:

— Вподобалось! Вподобається, як покличу городовика… Тоже фраєр! Уподобалось!

Справді, на вулицях, здається, забороняється спати. А цей охоронець може сказати, що я сплю. Встаю й починаю проходжуватись. Червоне вікно світиться. З ним усе ж таки веселіще. Закурюю і при світлі сірника дивлюсь на годинника. Господи, тільки чверть на другу! Що ж я робитиму тут до ранку?! Плюнути хиба на все це?

Але я знаю, що не плюну. Коли я так піду, то вже ніколи більш не насмілюсь підійти до неї, навіть у казці.

"Але на віщо вона мені? Що за сентиментальности? Чи я студент першого року, чи що? Ото, подумаєш, Еспанець який! Ще б ґітару в цирульника позичити для сього… Йди, брате, спати!"

Але, замісць того, я сідаю на східці, спіраю голову на руку й сиджу. Йде хтось згори помалу й важко. Сторож! Коли він рівняється зо мною, я виймаю карбованця й даю йому.

— Слухай, чоловіче добрий! Я пішов у заклад, що просиджу тут двоє суток. Розумієш? Я не злодій, і ти мене не бійся!… Злодії, на жаль, так не роблять!… Ну, бери, бери, чого там!

Сторож нерішуче бере гроші й бурмотить:

— Та я нічого!… Ну, када ж нам теж приказують…

Він іще варнякає щось собі там у темноті, але я не слухаю. Мене хилить до сну.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Я прокидаюсь од штовхання в плече. Здивовано розплющую очі й озираюсь: якась незнайома, пусто-широка вулиця; вгорі ніжно-малинова хмаринка, а біля мене дворник із мітлою.