"Ну, треба йти, годі" — думаю я, але, замісць того, веду її до канапи …
Коли я прощаюсь, Клавдія Петрівна з нестриманою вдячностю цілує мене, пригортається всім тілом, гладить мої руки, рукави піджака й гарячим, жадним щопотом питає, коли я прийду. Мені досадно, чогось сумно, але в той же час мене тішить її ця бурна, безсоромна, вибухла жагучість.
Дома, лежучи в ліжку й дивлячись у темну стелю, я з огидою думаю про себе. Не за те огида, що спокусив жінку, — ця спокуса була їй бажана, потрібна, за неї вона все віддасть, — а за те, що роблю те, чого сам не хочу, що ввесь я підвладний якимсь силам, які роблять мої вчинки випадковими, необґрунтованими, незалежними від моєї волі й свідомости. Автім, яка ж тут була моя воля, свідомість? Чого я, власне, хотів, чи не хотів?
Єдине, про що я з полегкостю думаю, це те, що підчас обіймів я пам’ятав про можливість зароджіння. Значить, я все ж таки можу в певних випадках, панувати над собою.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Вертаюся з суду. День ясний, рожево-золотистий. З дахів капає на плечі, капелюхи, носи. Голуби сизими, хуркаючими грудками метушаться під ногами коней і людей. На тротуарах маса дам з пакуночками, — всім заманулось робити закупні. На вулиці гуркіт екіпажів на колесах, побідний, хвилюючий.
Я не йду до ґімназії. Прямую додому, розстібнувши пальто й ловлячи грудьми перші, цілуючі проміні весни. Я сам собі здаюсь подібним до тих червоненьких комах, що в такий соняшний день непорушними купками заливають дошки парканів, їм нічого не треба, крім невеличкого шматочка дошки, гарячого проміння. І всі дами з пакетиками, чиновники, дворники з мітлами хиба не червоненькі комахи?
Ні, до ґімназії годі ходити! Край!
Біля свого будинку раптом помічаю постать Соні. Вона стоїть коло вікна маґазина й непорушно, застигло, дивиться на крам, не бачучи його, вся заціпенівши в якійсь важкій, протяжній думі. Вмить озирається і швидко шукає очима когось по вулиці серед натовпу прохожих. Я вдаю, що не помічаю її й помалу посуваюсь уперед, дивлячиись просто перед себе. Соня відступає від вітрини й діловою ходою, немов і не стояла перед вікном, іде мені назустріч. Я все-таки не помічаю її. Цікаво, чи мене вона піджидала? Коли мене, то чи забалакає перша? Навмисно виймаю портсиґар і, не зупиняючись, закурюю. В цей час рівняюся з нею. Проходить її чорний капелюх, зелене перо й футро коміра. Не гукає. Може, гадала, що я перший підійду? Чи, справді, не мене очікувала?
— Якове Василевичу!
Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано і ввічливо здоровкаюсь. Ага, от маєш: і бачив тебе, і знав, що на мене ждала, а от хочу, щоб ти перша підійшла, — і підійшла.
Від хвилювання й замішання вона для чогось іде на другий бік вулиці, машинально лякаючись трамваїв та візників. Я йду за нею, посміхаючись.
Там вона трохи опановує собою.
— Мені треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустріла тебе… Це до речі…
ЇЇ ніс і підборіддя неначе загострились і зблідли за цей час, що ми не бачились. Ніздрі сьогодні не рожеві, а жовтяві і схвильовано поширяються. Вся вона якась чужа мені, викликає легкий жаль.
— Я хотіла тебе про дещо спитати, — бігаючи очима й лякаючись того, що скаже, каже вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.
— Будь ласка, Соню. До твоїх послуг!
— Ти маєш час?
— Скільки хочеш. Завсіди радий…
Цікаво, дуже цікаво, що вона хоче спитати.
— Ти скажеш мені правду?
— Неодмінно.
— Добре. Дякую.
Вона вдає, що не помічає моєї посмішки та легкого тону, який не відповідає її настроєві. Цим вона немов зобов’язує мене бути дійсно правдивим.
— Скажи: вчора в тебе був Дмитро?
— Був.
— Про віщо ви з ним балакали?
— Гм! Про ріжні речі. Я не знаю, чи я маю право казати?
Вона похиляє голову й деякий час мовчить. Потім сухо, відривчасто кидає:
— Ти, здається, виїжджаєш у Крим?
— Так, мабуть.
Вона ще трохи мовчить. Далі, все таксамо, немов вириваючи з себе слова:
— Так не скажеш про розмову?
— Я не маю уповажнення, Соню.
— Бувай!
І, не хитнувши навіть головою, не подивившись на мене, хутко йде вперед. По її спині й по капелюсі я почуваю, що вона зараз або в істериці закричить, або повернеться, підбіжить до мене й почне бити мене парасолем. Вона завертає за ріг і зникає.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
А в кабінеті в себе знову застаю Сосницького. Але не самого, а з Андрійком. Андрійко кидається до мене, висне на шиї, обіймає мене ніжками, сміється, закидає все тіло назад, — він щиро радий, що бачиться зо мною. Мами немає, і він почуває, що може дати собі волю. Біля вікна спиною до світла стоїть Сосницький і, злегка згорбившись, дивиться на нас. Погляд його видається мені тяжким, з усміхом і стражданням.