Але така послідовність здалася гнилій петроградській владі до того страшною, що вона рішила вступити з українством до рішучої боротьби.
Але як? Спочатку „законники” хотіли повести справу „законно”: притягти до суду Ґенеральний Секретаріат за „сепаратизм”. З цією метою було навіть дано з Петрограду наказ київській судовій владі розпочати проти Ґенер. Секретаріату судовий процес.
Але, очевидно, така „законність” здалась буржуазним шахраям небезпечною. Хто його зна, що з того могло вийти. Адже цей процес мав відбуватися на Вкраїні, де населення, не виключаючи й війська, ставилось з деякою відмінностю що до кадетських прокурорів і до Ґенерального Секретаріату.
І з усієї справи міг вийти такий наслідок, що й пани-кадети й пани-прокурори могли опинитися під судом народу. А такий суд не віщував цим панкам нічого доброго.
Отже постановлено було на цей рискований шлях не ставати. Навіть чутки й поголоски про цей намір яко мога чистіше позамітати.
Замісць того вибрано було инчий, не такий ”законний” спосіб боротьби, але, як здавалось кадетам, певніший: викликати більшість українського Уряду в Петроград, немов би на конференцію, а там… видніше буде, що з ними зробити. А зробити мали просту річ: арештувати Ґенеральних Секретарів у Петрограді, а в Київі розігнати Центральну Раду швидким і рішучим наскоком.
Ні Центральна Рада, ні Ґенеральний Секретаріат про ці плани не знали. Потім тільки вияснилось, що в Петроградській тюрмі вже було наготовлено камери для Генеральних Секретарів. Ми гадали, що Тимчасове Правительство хоче на нас „воздєйствовать” у конференції. Нам також треба було „воздєйствовать” на його й вияснить, коли можна, хоч трохи його дурну політику. І через те декільки членів Ґенерального Секретаріату рішили виїхати до Петрограду на запросини Тимчасового Правительства.
Але вони приїхали туди в той день, коли большевики вже обстрілювали Зімовий Палац і коли наші „законники” тікали від „беззаконного”, але могучого вибуху робітничої революції. Ні конферувати ні змагатись не було вже з ким, „грізна” влада розлетілась на всі боки, як купка злодійкуватих горобців.
На тому й скінчились відносини Українського Уряду з „демократичним” Тимчасовим Правительством.
РОЗДІЛ ІІІ.
РОБІТНИЧЕ-СЕЛЯНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ Й НА УКРАЇНІ
1. Через що не за инчою „демаґоґією”?
Вороги большевиків люблять поясняти їхній успіх у боротьбі з Тимчасовим Правительством їхньою демаґоґією, наклепами, потуранням темним інстінктам мас і тому подібним.
Коли це пояснення йде від щирого серця, то воно — тільки наївне й жалюгідне. Коли — нещире, то воно виявляє злу безсилість.
А хіба ж прихильники Тимчасового Правительства, запальні оборонці коаліції з буржуазією не вживали демаґоґії, наклепів на большевиків? Хіба не кричали всі ґазети про большевиків, що вони — німецькі шпіони, запроданці, зрадники, потайні прихильники монархізму? І хіба це не кричалось у той час, коли большевицькі ґазети було закрито, коли їм було затулено рота?
Далі. Хіба есери не „потурали інстінктам” селянських мас „демаґоґічними” обіцяннями землі?
І хіба ж у руках коаліції не було всіх апаратів влади, всіх засобів як найкраще поставити пропаґанду своїх ідей і намірів? А один „божественний”, „душка” Керенський? Biн же літав з фронта на фронт і невгамонно „одушевляв” армію.
І чого ж то так сталось, що маси повірили большевицькій демаґоґії, а не коаліційній? Через що вони не злякались, що большевики — німецькі шпіони, зрадники й запроданці? Чому маси на фронтах і в тилу так люто трощили ту коаліцію?
Та дуже просто: самі маси були з природи своєї, з свого клясового становища большевиками, се-б-то, вони всією своєю істотою хотіли повного політичного й соціального визволення. І, розуміється, вони охотніше вірили тим, хто кликав їх до такого визволення, хто їм обіцяв його, ніж тим, хто спиняв, хто кликав далі віддавати своє життя в ім’я чужих і гидких інтересів.
Але в чому ж, власне, була та демаґоґія большевиків?
Тимчасове Правительство не хотіло й не могло спинити війни. Воно лякало маси гнівом і карою союзників; воно їх розчулювало слезливими словами про вірність своїм друзям, про честь держави, про обов’язок революції піддержати боротьбу проти німецького мілітаризму.
А большевики на це казали: європейські капіталісти, грабіжники своїх і чужих народів, не можуть бути союзниками революційного, російського робітництва й селянства. Ніяких зобов’язань що до них не може й не повинно бути. Є вищий обов’язок: спинити страшне злочинство війни, припинити нищення сил російського народу. Тимчасове Правительство не хоче й не може цього зробити, бо воно упадає перед союзницькою й своєю буржуазією. Коаліція демократії з буржуазією також не здатна це зробити, бо ця коаліція є тільки засоб прикрити дійсне панування буржуазних кляс. Єдина можливість спинити війну — це взяти працюючим клясам владу в свої руки, порвати всякі зобов’язання що до союзників і заключити мир з німцями. Коли ж союзники спробують ужити якихсь репресій до революційної Росії, то боронити свою волю всіма силами.