Своїм був і той, хто по селянськи говорив, хто здавна був відомий на селі, хто був „з наших, з простих”, по простому балакав, по простому поводився, співав „простих” пісень, по простому прокламації писав, ґазети на простій мові друкував, словом, цю „простість” шанував, приймав і навіть у закон вводив. Від цього віяло рідностю, це пробуджувало гідність, гордість, — це викликало велике довірря. Значить, ці дійсно хотять добра простим людям, значить, вони спинять війну, вернуть синів-робітників і дадуть мужикам землю, на якій ще сидять поміщики.

Таким чином „пробуджена ніжність” зараз же підпорядковувалась селянському реалізмові, злучалася з ним в одне, неподільне чуття.

Руські демократи й реакціонери сміялись з українських селян, які не давали промовляти тім ораторам, які в лозунґ: „Російська демократична Республіка” не вставляли „і федеративна”. На Всеросійському Селянському З’їзді в Петрограді, який одбувався як раз під час перебування там делеґації Центральної Ради, селяне з України склали свою окрему фракцію (до 170 чоловік) на ґрунті цього додатку — „і федеративна”. Руські соціалісти-революціонери, під проводом яких проходив З’їзд і які прінціпіально визнавали право самоозначення націй, вживали всіх усиль, щоб збить українських селян з цього додатку. Пускалась у хід і демаґоґія, й умисна брехня, й насмішка, й висміювання, й „обхажаванье” всякими гарними словами та обіцяннями. Ні, українці-селяне ні за що не хотіли уступитися з „і федеративна”. Як тільки хтось з промовців вимовляв „Російська Демократична Республіка”, вони зараз же здіймали гомін, стукіт і обурено кричали „і хведеративна! і хведеративна!”. І Всеросійський Селянський З’їзд примушений був приняти в свою резолюцію цей додаток.

Руські демократи, розуміється, мали рацію, коли казали, що „хахли”-селяне самі не знали, що таке та „федеративна”. Дійсно, вони не знали, що воно таке, але вони вірили „своїм людям”, які говорили по простому, які були так само з України, які цілком вірно знали, що треба „нашим людям” там на Вкраїні й які твердо й гаряче обстоювали ці потреби перед руськими. Вони знали, що „федеративна” забезпечує їм землю, й тільки їм, а не тім, хто ніколи на цій землі не робив, а прийде звідкись і візьме стільки ж, скільки й той, хто з діда-прадіда ту землю своїм потом поливав. Коли вони не знали, в чому саме, через що й як, то відчували добре там у Петрограді свою відмінність, свою нерідність з руськими селянами. Ця відмінність називалась „і хведеративна”, отже вони твердо й непохитно обстоювали її.

Так само на Україні все селянство вірило Центральній Раді, бо вона була „своя”, вона добре знала потреби „простих людей” і хотіла здійснити ті потреби. Ці потреби називались „автономія України” і „федеративна Росія”. В цих словах містилась і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована простота, й повага до „простої” мови, й узаконення його відмінности від „руського”, „кацапа”, й ліквідація образливої вічної зневаги цього „кацапа” до „хахла”, й, нарешті, в цих словах було вирішення питання війни й землі. Реалістичний, моністичний розум селянина ці дві катеґорії, — національне й соціальне, — зараз же зливав у одну, неподільну, орґанично пов’язану між собою цілість. Хто за землю, той і за Автономію. Хто проти Автономії, той і проти землі.

От через що ні одна руська партія на Україні не мала й не могла мати ніякого впливу серед українського селянства. Вони були чужі, не „з своїх”, вони були проти автономії; отже вони були проти інтересів українського селянина, а, значить, і проти землі йому.

От через що не мала ніякісенького успіху та шалена аґітація, яку пустила в хід руська демократія в Київі серед членів селянського з’їзду, щоб збить вражіння від справоздання делеґації й привернуть українське селянство на бік руської демократії й її Уряду. Весь Київ за тих днів був повний національними дебатами. На улицях, на трамваях, на плацах, скрізь збірались купки й цілі мітінґи, на яких населення Київа розбивалось на дві половини: українську й не-українську. (До останньої бо належали не тільки руські, але й євреї, й поляки, й чехи, словом, усі національности, які жили на Україні й які почували себе вищими за українців). Селян оточували зо всіх боків, засипали доказами, хитрими запитами, лайками й брехнями на адресу провідників українства, провокаційними чутками, закликали до себе, манили обіцяннями, — селяне на все це тільки крутили головами й казали: „І хведеративна!”

І з повним довіррям та непохитностю йшли на свій з’їзд.

4. Миру й землі!

Але як дорожила українська демократія революцією, як берегла її, як боялась повороту старого, може виразно показати резолюція цього самого обуреного селянського з’їзду про мир і війну. Не вважаючи на те, що руська демократія й її Уряд одпихали українство від активної, свідомої участи в справі оборони; не вважаючи на те, що відкидались усі домагання українства, — не зважаючи на те, що українське селянство найбільше терпіло від війни й найжагучіше бажало миру, — з’їзд постановляє: